Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

давала жінці остаточно закостеніти у своєму коконі смутку, бо була непередбачувана, а ще — вміла дуже добре слухати, наче все-все розуміла, і тільки Козетті могла Марія вилити всі свої сокровенні думки, бо батьківське «Мовчи, Маріє, мовчи…» вона запам’ятала навіки. Але скільки будеш мовчати, дав Бог дар мови — гріх не говорити, важливо тільки з ким і що… Про «що», говорячи з Козеттою, можна було не переживати, і чиста, і пряма душею Марія могла бути сама собою: не треба було шукати фальшиві обгортки слів на події й речі.

Так і жили Марія зі Степаном — з одним великим тягарем, розділеним на двох, і несли його поодинці, не маючи шансу кинути на великій дорозі життя й знову стати щасливими разом. Знання, здобуті Степаном у ремісничій школі, згодилися на будівництві дороги, яке почали німці: чоловік добре вправлявся і з теодолітом, і з нівеліром, і вправно контролював прокладання шляху. Та кожен день роботи приносив Степанові невимовні душевні муки, бо він не знав, що до роботи примусять звичайних мирних людей: жінок, дітей, хворих, яких до того ж майже не годують. Чоловік не вдавався, та й не хотів вдаватися в усі наукові тонкощі антропологічних й ідеологічних пошуків нацистів: то були лише слова, звук, коливання повітря. Слово — це ж умовність, придумана іншими людьми; вони можуть бути праві, а можуть помилятися… А Бог, він створив не умовності для визначення предметів, явищ, він створив конкретну людину, і ніде й ніколи не казав, що одна вища над іншою.

Відколи Степан побачив її — живе втілення своєї Мар’яночки, — спокій утратив остаточно. Кожен день поспішав на роботу, аби тільки побачити дівчинку, та усвідомлення того, що він знову може її втратити, рвало на часточки душу… Марія нарешті помітила, що щось не так з її Степаном: він став довше молитися, а ще кожного вечора раніше стриманий у таких проявах Степан ішов на могилку доньки й сидів там довго-довго. В один із таких вечорів Марія пішла за ним, мовчки присіла на лаву й узяла тверду долоню Степана у свої руки. Вони довго мовчали — обоє знали, про що.

— Поговори зі мною, Степане… Бачу, щось тебе мучить…

— Та ні, Маріє…

— Говори, — наполягала дружина.

— Та от… просила одна жінка, що працює тут, на дорозі, важко, дуже важко працює, аби я її врятував… І її двох дітей…

Марія подумала:

— Ні, Степаночку, то неможливо: ще б одного якось, і то би трусилися з тобою, як ті зайці, а трьох… Ні, ні…

— Та я все розумію, Марійцю, але…

— Що але?

— Треба, щоб ти подивилася на них, — вирішив не торпедувати події Степан.

Уночі голову Марії обсіли сотні думок. Євреї… чим же вони кого розгнівили… вони до війни добру третину населення в селі становили… до сільської роботи не бралися особливо, але гешефт любили: аж двадцять вісім магазинчиків тримали на двісті хат… Маленькою Марія, тільки навчилась ходити, рачки перелізала через високий поріг крамнички до сусіда Бені за вранішньою цукеркою — а той, маючи своїх аж вісім спиногризів, ніколи не шкодував пригостити маленьку сусідку-пампушку великим смачним льодяником. Ніколи не сварилися з односельцями — трохи жартами, трохи схиленою головою, усі непередбачуваності співжиття якось стиралися… Німці прийшли — усіх зібрали й кудись вивезли; Марії краялося серце, коли сусіда Беню з родиною виводили: той ішов по селу й плакав — він був добрий до неї, а вона нічим, нічим не змогла йому ні віддячити, ні захистити. Казали, що всіх їх розстріляли в найближчому містечку Радехові, але то, напевно, неправда: за що? Він же ні воював, ні вкрав, ні проти влади нової не попер — як її батько… Двом чоловікам-євреям якось вдалося втекти в ліс, і вони вийшли на поля між селами, аж до морозів ховалися в купах гною — бр-р-р, як же вони там жили. А люди з навколишніх сіл несли їм на поля таку-сяку їжу — ставили й зразу навтьоки, бо за допомогу вбивають… Як добігли швидше від блудних псів — то наїлися. Хіба то життя? Та й здалися, бо розстріл уже видався милішим…

Зранку, попоравши худобу, Марія запалила свічку й стала ревно молитися. Чи то свічка не так стояла, чи то був якийсь знак — раптом ґніт яскравіше спалахнув, і віск почав швидко плавитися, скапуючи на підлогу. Марія загасила свічку, нахилилася, щоб здерти накип, і завмерла: з воску вилилося ангельське личко, яке Марія знала до найдрібнішої рисочки…

— Доню, доню моя… що, що ти хочеш мені сказати, рано моя величезна, — Марія вмилася гарячими слізьми.

Якби не крик худоби, яка вже пізнала нову весняну травичку й вимагала випасу, жінка би точно нікуди вже й не йшла… Думки в голові вискладувалися одна до одної, як нитки в полотно за її ткацьким верстатом: «Треба піти до Степана, на дорогу, подивитися», — підштовхнула Марія мозаїку думок, відчуттів і містики до якогось логічного продовження…

Роботи вже велися на західній околиці села: туди-сюди сновигали люди-примари, вибудовуючи шлях на свою Голгофу. «Не хотіла б я так тяжко працювати, навіть у тілі, а такою… І як вони, бідні, мають сили… Неподалік паслися корови, охорона нічого не казала: для них було розвагою побачити ще когось, окрім своїх невільників, а споглядання повільних корів налаштовувало їх на мирний пасторальний лад. Марія підійшла вже зовсім близько й могла добре розглянути обличчя людей.

— Маріє, що тут робиш? — підійшов заклопотаний Степан.

— Паша тут добра, та й ти казав… ну, когось покажеш…

— Добре, слухай уважно: зараз я підходитиму до людей. Уважно подивишся на третю, до кого я говоритиму…

Степан пішов, а Марія непомітно легенько цвьохнула батіжком корівку за ним. Один… Другий… І ось її Степан заговорив до худесенької дівчинки… Пішов далі… Марія наблизилися за коровою: з віддалі десяти метрів на неї якось дивно дивилася… так, так — її Мар’янка. «Боже, це ж моя дитина, моя!..» Першої миті Марії хотілося закричати на весь світ від радості, кинутися до неї й обцілувати, як колись, кожен пальчик на руці й нозі… Та одразу інша думка, що розсудливо і якимсь чужим голосом зазвучала в голові, остудила запал і зробила ноги ватяними: «Твоя померла… Це — чужа… Спинися…» А дівчинка, як ангел, якому забрали крила й загнали до пекла, піднімала й піднімала худенькими ручками каменюки… На Марію найшов незбагненний жаль, який пішов з очей потоком сліз.

— Но, но, пішли, пішли додому! — погнала корів геть від місця