Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

Тихе розмірене життя з щоденною рутинною роботою спокійно перетікало з року в рік, так аж до початку 1940 року. Навіть прихід радянської влади особливо не сколихнув місцевий люд: на початках ніхто не хотів ні боятися, ані підтримувати крикливих голодранців у болотних галіфе. І за австріяків, і за поляків тут було верховенство права, а не крику, але то була якась особлива, незвідана до того влада: ти і твої аргументи були ніхто й ніщо, а закон… А який їхній закон — знали тілько вони самі…

— Чого, чого я маю віддавати своє, розумієш сво-є-є, зароблене оцими-во руками, у якийсь там колгосп? — кричав на зборах села на цілий майдан у листопаді батько Марії. — Як то буде: я схочу м’яса зі своєї свині, а ти мені мого і не даси?..

Докричався… У грудні по всю родину Марії прийшли з гвинтівками: усіх, з дітьми й зятями, теж роботящі були, вивезли до Сибіру.

— Трогай, іді давай, кулак нєщасний, — виганяв новий голова колгоспу сім’ю з оселі — самому тепер знадобиться тепла хата…

— Та я поїду, поїду… — гарячкував батько, — в мене й у твоєму Сибіру будуть маки й волошки в моїх житі й пшеницях цвісти, а ти… а ти й тут, москалю, усе засереш, як усю свою величезну територію засрались-те…

Марія стояла як з хреста знята.

— Ти, Маріє, мовчи, мовчи… бо я тебе знаю, у мене вдалася… Стримуйся… Пильнуй тут усе. Дасть Бог — повернемся, не можуть такі вар’яти довго керувати…

Марію й Степана від вивезення врятувало те, що віддали на зиму до теплого батьківського хліва своїх корів і коня Орлика… Так і почалися нові проблеми. Їсти не було що, окрім квашеної капусти й старого жовтого сала з картоплею; молока, яке завше виручало, теж не було: тепер усі фамільні корови доїлися в державні бідончики й на державу… Ледь дотягнула молода сім’я до весни, ще й Мар’янка почала хворіти… Та не тільки Марія, а й усі жінки села почувалися непевно — вважали себе винними в тому, що не можуть нагодувати родину, і зразу після традиційного «Слава Богу!» — «Навіки слава!» йшло: «А шо ви нині варили-сьте?.. Щось я не знаю, що то варити…», і найіменитіші, навіть весільні господині, злазили з теми — на погоду, на здоров’я…

Степан попросився на курси з будівництва — прийшла рознарядка на село на одну людину, то вже й Марії стало легше на баняк: почала вона з Мар’янкою разом ходити до лісу — а з ким вона буде, уже й не залишилося рідних. Рвали там черемшу, кропиву — так і виживали. А вже в червні в навколишніх лісах було справжнє ягідне буйство: від червоних суниць, синіх великих чорниць у смарагдовій зелені, переплетеній жовто-фіолетовим іван-чаєм, видавалося, що ходиш по веселці. Жваве дівча весело бігало по різнобарвному лісовому килимку, вишукуючи щось для чергової втіхи, а Марія вправними рухами зривала ягоди, перегукуючись із донечкою.

— Мамусю, а де ліжечко для цього зеленого жучка?

— У сосні, у ялиночці, бачиш, який він зелений…

— Мамусю, а я такий різнокольоровий шнурочок знайшла… Зараз тобі принесу…

— Ні-і-і… Не чіпа-а-ай!.. — несамовитий крик Марії розірвав співоче лісове тло…

Мар’янка розгублено дивилася на кривавий слід на лівій ручці, а від неї роздратовано відповзала велика гадюка… Жінка поспіхом відсмоктувала отруту з невеликої ранки, а притихла дівчинка почала байдужіти до всього.

— Не помирай, не помирай, квіточко моя, зараз ми будемо вдома, — поспіхом несла ослабле дитя Марія, обдираючи до крові тіло колючими ожинами…

Поховали восьмирічну Мар’янку — і життя наче спинилося для Марії. Їй було лише двадцять шість, але відчувала вона себе на всі шістдесят два і просила в Бога лише одного — щоб забрав її до доньки. Щодня, мовчки випровадивши чоловіка на роботу, Марія запалювала свічки перед іконами, падала на коліна й голосила-розмовляла з Богом:

— Навіщо ти її забрав, де вона тебе прогнівила… Чи то я… Так, грішна я, я, не вона, то візьми, візьми мене, візьми-и-и… Що ж ти там із нею робитимеш… Нехай би ще тут пожила… Верни її, а я до церкви на колінах буду повзати, тобі догоджати…

Бог незворушно дивився у відблисках свічок на вмите сльозами обличчя Марії.

— Ну то дай, дай тоді мені нове життя, верни її непорочну душу в моє лоно, Боже, ти ж усе можеш, зроби чудо, Ти, хто сам воскрес із мертвих і хто дарує свої милості, — утіш мене в моєму горі…

Може, Бог би й послухав Марію про повернення нової душі у її лоно, та вона стала уникати близькості з чоловіком. Степан теж винуватив себе в тому, що сталося, — був би він удома, приглядів би за дитиною, а так…

Велике горе накрило їх обох чорною хмарою, і рідних, щоб утішити, у селі не залишилось, і варились вони у власному полиновому соці великого відчаю, не знаючи, як собі зарадити. Час від часу Марія себе пересилювала, і тоді були моменти близькості. Але такі холодні й поодинокі, що не провокували Бога на посилання нової душі на землю. Багато сімей у селі втрачали дітей — час такий був, що не медицина, а природний добір регулювали люд, але то було чиєсь, чуже для Марії та Степана горе, якому вони, звісно, співчували, намагалися втішити, але все ж не їхнє… Тепер уся глибина батьківських страждань була ними вже осягнута. Решта подій — місцеві чи глобальні — для сім’ї Врублевських перестали мати значення, і війна важила для них значно менше, аніж утрата донечки. Вони повернули собі з колгоспної ферми і корову, і коня; Орлик, що вже достатньо пожив за своїми кінськими мірками, продовжував сумлінно возити дрова до хати. Завела собі Марія і козу, назвала її Козеттою — Степан десь таке чудернацьке ім’я по своїх науках вичув, і коза дуже добре відзивалася на своє ймення:

— Козетто, ти де, Козетточко…

І де б не була рогата: в лісі, чи за хатою, чи аж за церквою — сумлінно заспокоювала господиню:

— Ме-е-е-е… — І додому завжди вертала вчасно — важке вим’я не давало десь запізнитися.

Марія любила норовисту тварину, бо та чимсь нагадувала їй саму себе, і тримала Марія її не заради молока — жвава коза не