Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

— Що з тобою, Цірі?

— Нічого…

— Цірі, послухай. Забудь про те. Те вже не повернеться.

— Я бачила… У Соддені й на Заріччі… Цілі поля… Лежали там, гризли їх вовки й здичавілі пси. Дзьобали їх птахи… Напевне, були там і гулі…

— Саме тому ти тепер учиш про гулів, Цірі. Те, про що ми знаємо, перестає бути кошмаром. Те, з чим уміємо битися, вже не настільки грізне. Як б’ються з гулем, Цірі?

— Срібним мечем. Гуль вразливий для срібла.

— Для чого ще?

— Для різкого світла. І для вогню.

— А значить, можна з ним битися за допомогою світла та вогню?

— Можна, але це небезпечно. Відьмак не використовує світло чи вогонь, бо це заважає бачити. Будь-яке світло викликає тіні, а тіні утруднюють орієнтацію. Треба завжди битися у темряві, при світлі місяця чи зірок.

— Дуже слушно. Ти добре запам’ятала, ти розумна дівчинка. А тепер глянь сюди, на цю гравюру.

— Бе-е-е-е-е…

— Ага, це й насправді не дуже красива кур… створіння. Це гравейр. Гравейр — це різновид гуля. Він дуже подібний до гуля, але значно більший. Вирізняють його також, як бачиш, три кістяні гребені на черепі. Все інше в нього — як і в кожного трупоїда. Зверни увагу. Кігті короткі й тупі, пристосовані для розкопування могил, для риття землі. Міцні зуби, якими він трощить кістки, і довгий тонкий язик, що слугує для вилизування з них кісткового мозку, напіврозкладеного. Такий добре засмерділий кістковий мозок для гравейра — це делікатес… Що з тобою?

— Н-н-нічого.

— Ти вся бліда. Й зелена. Малувато їси. Сніданок ти їла?

— Та-а-а-ак. Їла.

— Про що то я… Ага. Мало не забув. Запам’ятай, бо це важливо. Гравейри, як і гулі й інші потвори з цієї групи, не мають власної екологічної ніші. Вони є реліктами періоду поєднання сфер. Убиваючи їх, ми не порушуємо рівновагу й зв’язки, які панують у природі, у нашій теперішній сфері. У нашій теперішній сфері ці потвори чужі й для них немає місця. Ти це розумієш, Цірі?

— Розумію, дядько Весеміре. Ґеральт це мені пояснював. Я все знаю. Екологічна ніша — це…

— Добре, добре. Я знаю, що воно таке, і коли Ґеральт тобі пояснив, то не маєш мені того повторювати. Повернімося до гравейра. Гравейри трапляються досить рідко, на щастя, бо то страшенно небезпечні сучі сини. Найменша рана в битві з гравейром означає зараження трупною отрутою. Яким еліксиром лікується зараження трупною отрутою, Цірі?

— «Іволга».

— Вірно. Але краще уникати зараження. Тому, коли ти б’єшся з гравейром, не можна наближатися до того лайна. Битися — завжди на дистанції, а удар завдавати на відскоку.

— Гм-м… А в яке місце найкраще його рубонути?

— Зараз ми перейдемо власне до цього. Поглянь…

* * *

— Ще раз, Цірі. Давай вивчимо це повільненько, так, аби ти могла опанувати кожен рух. Подивися, я атакую тебе терцією, згинаюся для уколу… Чому ти відступаєш?

— Бо я знаю, що це — фінт! Ти можеш піти в широкий сіністер або вдарити верхньою квартою. А я відступаю і парирую контрвипадом!

— Вважаєш? А якщо я зроблю так?

— Ау-у-у!!! Мало ж бути повільно! Що я зробила невірно? Скажи, Коене!

— Нічого. Я просто вищий і сильніший.

— Це нечесно!

— Немає такого, як чесний бій. У бою використовуються будь-яка перевага і будь-яка можливість, яка випадає. Відступаючи, ти дала мені можливість вкласти в удар більше сили. Замість відступати треба було застосувати напівоберт уліво і спробувати тяти мене знизу, квартою в декстер, під підборіддя, у щоку або в горло.

— Аякже, так би ти мені й дозволив! Зробиш зворотній оберт і дістанеш мене в лівий бік шиї, перш ніж устигну поставити блок! Звідки я маю знати, що ти зробиш?

— Мусиш знати. І знаєш.

— Аякже!

— Цірі. Те, що ми робимо, — це битва. Я — твій супротивник. Я хочу й мушу тебе перемогти, бо тут ідеться про моє життя. Я за тебе вищий і сильніший, тож шукатиму можливості для ударів, якими зіб’ю або зламаю твій блок, так, як ти щойно бачила. Навіщо мені оберт? Я вже в сіністрі, дивися. Що простішого, ніж ударити секундою, під пахву, зсередини руки? Якщо я розітну тобі артерію, ти помреш за кілька хвилин. Обороняйся!

— Ха-а-а-а!!!

— Дуже добре. Чудовий швидкий блок. Бачиш, як стає у пригоді тренування зап’ястка? А тепер — увага: багато рубак роблять помилку в статичному блоці, замираючи на мить, тоді можна їх заскочити, ударити — отак!

— Ха-а!!!

— Добре! Але відскакуй, одразу ж відскакуй, входь в оберт! Я можу мати кинджал у лівій руці! Добре! Дуже добре! А тепер, Цірі? Що я зроблю тепер?

— Звідки мені знати?

— Стеж за моїми ногами! Як розподілено вагу мого тіла? Що я можу зробити з такої стійки?

— Усе!

— Тож крутися, крутися, примусь мене розвернутися! Обороняйся! Добре! Не дивися на мій меч, мечем я можу тебе обдурити! Обороняйся! Добре! І ще раз! Добре! Іще!

— Ау-у-у-у!!!

— Недобре.

— Уф-ф… Що я зробила не так?

— Нічого. Я просто швидший. Зніми захисні щитки. Сядьмо на хвилинку, відпочинемо. Ти, певно, заморилася, бігала Шляхом увесь ранок.

— Я не заморилася. Я голодна.

— Зараза, я також. А сьогодні чергування Ламберта, він не вміє готувати нічого, крім галушок… І якби хоча б те вмів добре готувати…

— Коене?

— Га?

— Я усе ще не настільки швидка…

— Ти дуже швидка.

— Чи буду я колись такою швидкою, як ти?

— Сумніваюся.

— Гм-м-м… Ну так. А чи ти… Хто найкращий фехтувальник у світі?

— Поняття не маю.

— Ти такого ніколи не знав?

— Я знав багатьох, які себе такими вважали.

— Ха! Ким вони були? Як звалися? Що вміли?

— Повільніше, повільніше, дівчино. Я не знаю відповідей на ці запитання. Це так важливо?

— Напевно, важливо! Хотіла б я бачити… хто ці фехтувальники. І де вони.

— Де вони — це я знаю.

— Ха! І де?

— На цвинтарях!

* * *

— Будь уважною, Цірі. Зараз підвісимо третій маятник, із двома ти вже даєш ради. Кроки виконуватимеш такі самі, як і при двох, зробиш тільки на одне ухиляння більше. Готова?

— Так.

— Сконцентруйся. Розслабся. Вдих, видих. Нападай!

— Ух! Ау-у-у-у… Суча лапа!

— Прошу, не лайся. Сильно отримала?

— Ні, мене тільки зачепило… Що я зробила не так?

— Ти бігла в занадто рівному ритмі, занадто прискорила другий напівоберт, а фінт зробила занадто широко. У результаті тебе винесло просто під маятник.

— Ох, Ґеральте, там зовсім немає