Читати книгу - "Небудь-де"

сильно перелякав Ричарда. Хлопчик відступив геть, дивуючись, як щось таке маленьке готове було битися з чимось настільки більшим від себе. А тепер Анестезія стала між Ричардом і Варні. Чи не втричі менша за Варні, вона грізно подивилася на нього, вишкірила зуби й зашипіла, як припертий до стіни розлючений щур. Варні відступив назад. Він плюнув на Ричардове взуття, а тоді розвернувся й пішов мостом у темряву, повівши за собою гурт людей.

— Ти цілий? — спитала Анестезія, допомагаючи Ричарду підвестися.

— Так, — сказав він. — Ти виявила неабияку хоробрість.

Вона скромно опустила очі.

— Насправді я геть не хоробра, — сказала вона. — Я все одно боюся мосту. Навіть вони його бояться. Того вони й переходять його разом. Гуртом безпечніше. Здоровили задерикуваті.

— Якщо ви йдете через міст, я піду з вами, — сказав іззаду жіночий голос, густий, мов мед і вершки.

Ричард так і не зміг добрати, що то за акцент. Тієї миті він подумав, що це американська чи канадська вимова. Пізніше йому здавалося, що вона могла бути й африканською, австралійською чи навіть індійською. Він так і не зміг вгадати точно. То була висока жінка з довгим рудувато-коричневим волоссям і шкірою кольору підсмаженої карамелі. Вона була одягнута в строкатий шкіряний одяг, заляпаний багатьма відтінками сірого й коричневого. Через плече вона несла шкіряну торбу, в руках тримала посох, мала на поясі ніж, а до зап'ястя примотала електричний ліхтарик. Крім того, вона, безперечно, була найвродливішою жінкою, яку коли-небудь доводилося бачити Ричарду.

— Гуртом безпечніше, — сказав він, повагавшись секунду. — Мене звуть Ричард Мейг’ю. А це Анестезія. З нас двох саме вона знає, що робить.

Щуровустка запишалася.

Жінка в шкірі обдивилася його знизу вгору і знову вниз.

— Ти з Горішнього Лондона, — сказала вона.

— Так.

— Подорожуєш зі щуровусткою. Оце так-так.

— Він під моєю опікою, — різонула Анестезія. — А ти хто? Кому ти присягнула на вірність?

Жінка всміхнулася.

— Я не присягаю жодній людині, щуровустко. Хтось із вас раніше переходив нічний Лицарський міст? — Анестезія похитала головою. — Он як. Ото вже буде весело.

Вони пішли до мосту. Анестезія передала Ричарду свою свічку-ліхтар.

— Візьми, — сказала вона.

— Дякую, — Ричард глянув на жінку в шкірі. — А там насправді є чого боятися?

— А ти як думаєш, яка небезпека може бути на нічному Лицарському мості? — спитала вона.

— Лицар?

— Ніч.

Рука Анестезії знайшла Ричардову. Він міцно взяв її. Вона усміхнулася і потисла його долоню. А тоді вони ступили на нічний міст, і Ричард почав розуміти темряву — темряву, як щось матеріальне і справжнє, щось набагато більше за просту відсутність світла. Він відчув, як вона торкалася його шкіри, оглядала, рухалася, вивчала, пролітала його думками. Вона набралася в його легені, натекла в очі, набилася до рота…

З кожним кроком світло від ліхтаря тьмянішало. Ричард побачив, що те саме коїлося і з наручним ліхтариком жінки в шкірі. Виглядало так, ніби це не вогні пригасли, а темрява набрала сили. Ричард кліпнув і розплющив очі в ніщо — він не бачив нічого, крім темряви, цілковитої й абсолютної. Звуки. Шарудіння, совання. Ричард знову кліпнув очима, осліплений ніччю. Звуки стали гидкішими й голоднішими. Ричарду здалося, що він чує з-під мосту голоси цілого кубла величезних потворних тролів.

Щось пролізло повз них у темряві.

— Що це? — запищала Анестезія. Рука, що трималася за Ричардову, затремтіла.

— Тихо, — прошепотіла жінка. — Не привертай уваги.

— Що діється? — прошепотів Ричард.

— Темрява діється, — дуже тихо сказала жінка в шкірі. — Ніч діється. Усі кошмари, що виповзали назовні ще за печерних часів, коли сонце заходило, а ми від страху збивалися в гурт, шукаючи безпеки й тепла — ось що коїться. Тепер настав слушний час боятися темряви, — сказала вона їм.

Ричард знав, що зараз щось от-от проповзе його обличчям. Він заплющив очі — і все одно бачив і відчував те саме, що й з розплющеними. Ніч була суцільною. І тоді почалися галюцинації.

Він побачив постать, що падає до нього крізь ніч, вона була вся у вогні, її крила й волосся палали.

Він викинув уперед руки — і нічого не торкнувся.

Джесика презирливо дивилася на нього. Він хотів крикнути, сказати їй, що йому шкода.

Переставляй ноги.

Він був малою дитиною, ішов зі школи якоюсь дорогою без ліхтарів. Скільки б разів він цього не робив, іти нею ніколи не ставало ані легше, ані краще.

Він був десь глибоко в колекторах, загублений у лабіринті. На нього чигав Звір. Ричард чув повільне крапання води. Він знав, що Звір чекає. Він стиснув рукою списа… Тоді ззаду почувся розкотистий рик, що виривався глибоко зі Звірової горлянки. Ричард розвернувся. Повільно, нестерпуче повільно він кинувся на нього крізь темряву.

Він напав.

Ричард помер.

І продовжував іти.

Повільно, нестерпуче повільно, Звір раз за разом кидався на нього в темряві.

Щось запирхало і засвітилося так яскраво, що Ричард примружився і заточився. То був вогник його свічки в ліхтарі з лимонадної пляшки. Він ніколи не думав, що одна свічка може так яскраво палати. Він підняв її вище, хапаючи повітря ротом, важко ковтаючи й тремтячи від полегшення. Серце здригалося й гупало в грудях.

— З усього виходить, що ми успішно перейшли міст, — сказала жінка в шкірі.

Ричардове серце так сильно калатало, що певний час він не міг говорити. Він примусив себе дихати повільніше й заспокоїтися. Вони стояли у великому павільйоні, точнісінько такому, як і з іншого боку мосту. Ба більше, Ричарда охопило дивне відчуття того, що це той самий павільйон, який вони щойно покинули. Але тіні тут були глибші, а перед Ричардовими очима плавали маревні плями, схожі на ті, які викликає спалах фотоапарата.

— Гадаю, — сказав Ричард, затинаючись, — що насправді жодна небезпека нам не загрожувала… То був наче будинок з привидами. Трохи пошуміло в темряві… а решту зробила наша власна уява. Там же насправді не було