Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

— Є, є. Ну, ходіть нагору. Ми, здається, знайомі? — Подаючи руку, дівчина глянула на Едека.

— Аякже, з Піша... Ви казали, що ми зустрінемось, бо Суми недалеко, от ми й опинились у цьому загубленому селі...

— Гляди, щоб ти серця не загубив,— буркнув задоволений собою Метек.

Клем випередив товаришів і йшов слідом за вчителькою, весь час позираючи на її струнку постать.

Труда була ще вродливіша, хоча й Зосю бог не скривдив чарівністю. Побачивши дівчину, яка приязно всміхалася до них, Клем аж охнув від захоплення, а потім, непристойно витріщившись на неї, довгенько тільки хитав головою. Нарешті Метек дав йому добрячого запотиличника:

— Не забувай, що в тебе розбите серце.

Ображений у своїх почуттях, поет з гідністю випростався і струснув чуприною:

— Прошу тебе, не ятри моїх болючих ран.

Дівчата, нічого не розуміючи, дивилися на них. Труда здвигнула плечима, потім, запалюючи примус, звернулася до Едека:

— У нас останнім часом стільки говорять про вас... То було дуже благородно з вашого боку, адже ще трошечки — і за свою відвагу ви заплатили б життям...

Метек і Клем вибухли сміхом і довго не могли втихомиритись. Едек поглядав на них скоса, збентежений, з дурним виразом обличчя, і це ще дужче розвеселило їх.

Молоді хазяйки дивилися одна на одну, а потім і собі давай сміятися з того, як поводяться їхні гості.

Першим опам’ятався Метек.

— Розумієте, ми сьогодні набридали Едекові, що він став героєм усіх дівчат в окрузі, найкращих,— вклонився їм Метек,— що його ще жде від них ціла серія захоплень і подяк. А Едека це злить... І ось маєш — ви теж одразу про те саме... Ха-ха-ха!

— Перестаньте! — лютував Едек.

Коли б це не образило ні в чому не повинних дівчат, він би найрадніше натягнув шапку на вуха і повернув оглоблі назад.

— Вибачте, будь ласка, якщо я завдала вам прикрості.— Труда лагідно торкнула його за плече.

— Та нема за що, при чому ж тут ви? — бурмотів Едек.— Це ж ті чорти.

— Ой-ой, чай википить! — Труда побігла до чайника, що аж підскакував на примусі.

За гарячим чаєм Едек змінив гнів на милість. Приємно було у цих дівчат, спокійно якось і світло. Невеличку кімнатку вони опорядили скромно, але барвисто, зі смаком. Од кахляної груби пашіло теплом, розмова текла вільно, раз у раз лунав сміх. Першою в ньому була Зося, задириста дівчина з темним, зв’язаним на потилиці волоссям.

— Це дуже гарно з вашого боку, що ви згадали про нас. Тут трохи глухо, а до Піша взимку їхати далеко. Влітку велосипедом раз-раз — і на місці, але по цих снігах... Та, зрештою, і небезпечно. Кажуть, вовки появилися.

— А, вовки! — Клем зневажливо випнув губи.

— Батько нічого не казав. Мабуть, не в нашому лісі.

Тепер Зося звернулася прямо до Кульчика:

— Це ви гарно сказали в своєму вірші, як там... «І в тиші народжена пісня — туга і мрії барвистих снів...» — так же?

Спершу всі подумали, що з Клемом сталося щось лихе. Він аж піднявся з стільця, на якому сидів, роззявив рота, зашарівся, пригладив рукою розкудлане волосся і нарешті пробурмотів:

— Ви знаєте, що я пишу... знаєте мої вірші?

— Що ж тут дивного? Ваш томик є в шкільній бібліотеці, там багато про мазурську землю, і це ще приємніше для нас, не кажучи вже про те, що вірші гарні...

Клем перевів дух, мов цілий день важко працював.

— Ви... ви чарівні,— мовив він, водночас грізно позираючи на товаришів.

З тої миті Труда перестала існувати для Кульчика. Весь час він розважав чорняву, і це особливо сподобалось Едекові, бо йому відразу припала до серця врода Труди. То й справді була гарна дівчина. Худорлява, зграбна, струнка, трохи нижча від подруги, спокійніша, мовби трохи горда, вона викликала захоплення своєрідною чарівністю. Едек ще довго потім шукав джерел тої вроди і нарешті відкрив, що вони — в якомусь ледь помітному смутку дівчини. Волосся, теж темне, було у неї акуратно зачесане. Від того погляд її дуже великих очей був ще глибший, виразніший.

Дівчина покорила його вже своїм вибаченням за те, що згадала про випадок з трактором. Звідки вона могла знати, що справді все так по-дурному складалося, що в звичайному вчинкові намагалися побачити хтозна-що. Едек був надто тверезий і не романтичний, щоб не розуміти, як до смішного мало спільного між його природною реакцією і загальною оцінкою її...

«Так, це не та дурна коза Віка з її кпинами»,— думав він.

Згадав, що казав Павел про дівчину. Справді, вона якось твердо вимовляла слова, інакше робила наголоси.

— Ви самі з цих країв? — запитав він.

— Так, я мазурка... І тому, закінчивши учительську семінарію, попросила направити мене в село, де живуть мазури. Отак я й опинилася тут. І ніколи не шкодувала...

— А я завжди був певен, що мазури — це німці...— пожвавішав Едек.— Воно й справді... Торік я був у Миколайках, там весь час чув німецьку мову, а казали, що то мазури, автохтони [2].

— Ох, не вживайте цього слова, воно так гидко звучить. Просто місцеве населення... Це складна річ, тому її й не розуміють. А сьогодні вона ще складніша — адже мазури зазнали стільки кривди... Знаєте, мій батько помер од переживань. Не міг збагнути, як це для багатьох із нас Польща могла стати мачухою. А він же був давній діяч Спілки Поляків. Брат мій ненавидить юнкерів [3] і завжди ненавидів їх, але й досі я не певна, що він почуває себе поляком. Ви розумієте, яка це трагедія?

Едек уважно слухав. Ні, він ще не розумів. І сказав просто:

— Треба, щоб ви мені більше пояснили. Я теж знаю, що помилявся, але чи в усьому? В лісі я працював разом з людьми з цього села. Був серед них Мацура, чудовий дядько, ясно, що свій, а інші, навіть молодші, часто вплітали німецькі слова, на мене поглядали скоса, як на чужого...

— В цьому самому селі, де ми тепер, коли б ви знали, скільки їм довелося пережити в попередні роки... Мародери, гірше — звичайні розбійники добралися навіть до цих пустельних місць, не одного