Читати книгу - "1984"

Обличчя в старого знову прояснилося.

— Лакеї! — повторив він. — Цього слова я тоже давно не чув. Лакеї! Аж згадуються ті старі врємєна. Помню — о, це було чорті-коли — у мене була привичка у неділю після обіду ходити у Гайд-Парк послухати хлопців, які там ораторствовали. Армія Спасіння, Римо-католики, євреї, індуси — кого там токо не було. А один хлопець — я не скажу зараз, як його звали, но як він говорив! Як їх обкладав! «Лакеї! — кричав він. — Буржуйські прихвостні! Підстилки правлячого класу!» Паразіти — ще одне його любиме слово. І гієни — я точно помню, шо він називав їх гієнами. Ясно, він це казав про лейборістов, ви ж понімаєте.

Вінстон відчував, що вони балакають про різні речі.

— Я хотів вас ось про що запитати, — сказав він. — Ви відчуваєте, що сьогодні у вас більше свободи, аніж тоді? Чи що до вас гуманніше ставляться? Раніше багаті люди, ті, хто перебував на вершині влади...

— У Палаті лордів, — замислено промовив старий.

— Нехай і в Палаті лордів, якщо вам так подобається. Але я вас запитую, чи ставилися ті люди до вас як до нижчого тільки тому, що вони були багаті, а ви бідний? Чи правда, що ви мусили називати їх «сер», а коли їх зустрічали, то скидали перед ними капелюха?

Здавалося, старий глибоко замислився. Перш ніж відповісти, він випив майже чверть свого пива.

— Да, — погодився він. — Вони любили, шоби проходячи мимо них, ти торкався до своєї кепки. Вроді показував їм, шо ти їх уважаєш. Мені це, правда, не нравилося, але я так часто робив. Можна сказати, должен був робить.

— А чи правда, — я лише цитую те, що прочитав в історичних книжках, — що ті люди та їхні лакеї могли штовхнути вас із хідника у канаву?

— Один з них якось мене штовхнув, — сказав старий. — Я помню це як учора. То була ночь після сорєвнованій по греблі — у них обично була привичка робити велику гульню після тих сорєвнованій, — і я зіштовхнувся з молодим пацаном на Шафтесбері-авеню. Він якраз був із джентльменів — біла рубашка, циліндр на голові, чорний пінджак. Він хитався тротуаром, і я нечаянно на нього наткнувся. «Ти що не дивишся, куди тебе несе? — запитав він. «А ти шо, думаєш, купив цей проклятий тротуар?» — сказав я йому. «Якщо знову вріжешся в мене, я відкручу тобі башку», — пригрозив він. Я йому сказав тоді: «Ти бухий. Я за секунду здам тебе поліцаям», — так я йому і сказав. І вірите, він з такою силою штурханув мене у грудь, що я мало не попав під автобус. Я тоді був молодий, і я би йому харашо врєзав, єслі б...

На Вінстона навалилося почуття безпорадності. Пам’ять старого була справжнім звалищем дріб’язкових подій. Його можна було розпитувати цілий день і не довідатися від нього нічого істотного. До певної міри історія Партії могла бути правдивою. Вона могла бути й цілком правдивою. Він удався до останньої спроби.

— Можливо, я не цілком зрозуміло висловився, — сказав він. — Я ось що хотів сказати. Ви прожили вже багато масу й половину свого життя — до Революції. У 1925 році, наприклад, ви були вже дорослим. Ви можете сказати зі свого досвіду, чи у 1925 році людям жилося краще, ніж тепер, чи гірше? Якби можна було обирати, коли б ви хотіли жити — тоді чи тепер?

Старий замислено подивився на дошку для гри в дротики. Він допив своє пиво, повільніше, ніж спочатку. Коли він почав говорити, його тон набув філософської смиренності, так ніби пиво його пом’якшило.

— Я знаю, чого ви від мене ждете, — сказав він. — Ви хочете, щоб я сказав, хотів би я знову буть молодим, ілі нє. Якби ви їх спитали, большинство людей скажуть вам, шо вони хотіли б буть молодими. Коли ти молодий то здоровий і сильний. А коли доживаєш до моїх годов, то про здоров’я нада забуть. У мене постоянно крутить ноги, а мій мочовик просто іздівається. Вночі мені приходиться скакувать з ліжка шесть ілі сєм раз. З другой сторони, коли ти старий, то є й якісь плюси. Тебе не колишуть ті самі хлопоти, шо у молодості. Тебе уже не тягне до баб, а це серйозно. Віриш, у мене вже десь років тридцять не було баби. І шо інтересно — абсолютно не хочеться.

Вінстон сперся спиною на підвіконня. Було безглуздо далі продовжувати цю розмову. Він хотів піти купити ще пива, але тут старий несподівано підхопився на ноги й швидко почовгав до смердючого пісуару в кутку кімнати. Зайві півлітри вже подіяли на нього. Вінстон сидів хвилину або дві, дивлячись на свій порожній кухоль, і майже не помітив, як ноги понесли його назад на вулицю. Щонайбільше через двадцять років, подумав він, на величне й просте запитання: «А чи справді життя до Революції було кращим, ніж тепер?» уже ніхто не зможе відповісти. Але насправді вже зараз на нього не можна відповісти, бо ті, хто бачив давні часи і дожив донині, просто не можуть порівняти колишній світ із сьогоднішнім. Вони пам’ятають мільйони незначних подій, суперечку з колегою по роботі, пошуки загубленої помпи до мотоцикла, вираз на обличчі давно померлої сестри, хмари пилюги, що здіймалася вітряного ранку сімдесят років тому: але всі значущі факти поза зоною їхнього бачення. Вони схожі на мурах, що бачать дрібні речі, але не помічають великих. І коли зникне пам’ять, а письмові записи будуть фальсифіковані — коли це станеться, то доведеться змиритися з претензіями Партії на поліпшення умов життя, бо не існувало і ніколи не існуватиме жодного стандарту, із яким можна було б його порівняти.

Тієї миті потік його думок несподівано урвався. Він зупинився і підвів голову. Він стояв на вузенькій вуличці з кількома невеличкими темними крамницями, затиснутими поміж будинків. Над головою висіли три облізлі металеві кулі, які, схоже, раніше були позолочені[16]. Йому здалося, він знає це місце. Авжеж! Він стояв перед крамничкою лихваря, в якій купив записника для свого щоденника.

Раптом його опанував страх. Купити записника