Читати книгу - "Прислуга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Спершись на стіл, оголошую чергову головоломку: як відучити собак порпатися у вашому смітникові? Тому що ваш ледащо-чоловік забуває спорожнити його того дня, коли приїжджає сміттєвоз. Тому що постійно заливається тим клятим пивом.
— Хай додасть до сміття трохи пневмонії. Собаки навіть не глянуть у той бік.
Я записую, змінивши на «амоній», витягую наступний лист. Коли піднімаю голову, то, здається, Ейбілін мені всміхається.
— За всієї поваги, міс Скітер, але… хіба не дивно, що ви стали новою міс Мирною, хоч нічого не тямите в домогосподарстві?
Вона говорить про це не так, як моя мати місяць тому. Це мене розсмішило, і я розповідаю їй про те, в чому нікому не зізнавалася: про телефонні дзвінки, резюме, надіслане в «Гарпер енд Роу». Про те, що хочу стати письменницею. Про пораду, отриману від Елейн Стайн. Добре з кимось поділитись.
Ейбілін киває, очищуючи від шкірки наступний ніжний червоний помідор:
— Мій хлопчик, Трілор, він любив писати.
— Я не знала, що у вас є син.
— Він помер. Два роки тому.
— О, мені прикро… — кажу я, й на якусь мить у кімнаті чути тільки голос проповідника Гріна та звук падіння шкірок помідорів у мийку.
— Усі тести з англійської складав на «відмінно». А потім, коли виріс, купив собі друкарську машинку й почав працювати над ідеєю. — Підколені шпильками плечики її уніформи опустилися. — Говорив, що напише книжку.
— А про що? — питаю я. — Тобто, якщо ви не проти розповісти мені…
Якийсь час Ейбілін мовчить. Просто чистить помідори.
— Він читав книжку «Людина-невидимка». А як прочитав, то сказав, що напише, як це — бути чорним і працювати на білих у штаті Міссісіпі.
Я озираюся, знаючи, що в цьому місці моя мама перервала б розмову. Вона б усміхнулась і перевела б мову на вартість засобів для чищення срібла чи на білий рис.
— Я теж прочитала «Людини-невидимку» після нього, — додає Ейбілін. — Мені сподобалось.
Я киваю, хоча й не читала цю книжку. Я ніколи й не думала, що Ейбілін любить читати.
— Він написав майже п’ятдесят сторінок, — продовжує вона. — Я дозволила його дівчині Франсіс забрати їх.
Ейбілін перестає чистити помідори. Я бачу, як рухається її горло, коли вона ковтає клубок.
— Будь ласка, не розповідайте цього нікому, — просить вона ніжніше. — Бо він хотів написати про свого білого боса.
Ейбілін закушує губу, і я раптом розумію, що вона й досі боїться за нього. Син помер, а материнський інстинкт усе ще діє.
— Це чудово, що ви розповіли мені, Ейбілін. Вважаю, це була… смілива ідея.
Якусь мить Ейбілін дивиться мені в очі. Потім бере черговий помідор, торкається ножем. Я чекаю, що потече червоний сік. Але Ейбілін зупиняється, перш ніж зробити надріз, і кидає погляд на двері до кухні.
— Гадаю, це несправедливо, що ви не знаєте, що сталося з Константін. Тільки я… пробачте, це якось неправильно: розмовляти з вами про це.
Я мовчу, не впевнена, що спонукало її говорити, боюся зіпсувати момент.
— Скажу вам, що це стосується її доньки. Вона приїхала побачитися з мамою.
— Доньки? Константін ніколи не згадувала, що має доньку. — Я знала Константін двадцять три роки. Чому вона приховувала це від мене?
— Їй було важко. Дитина народилася зовсім… бліда.
Я не ворушусь, пригадую, про що розповідала мені Константін багато років тому.
— Ви маєте на увазі світла? Тобто… вона біла?
Ейбілін киває та повертається до роботи над мийкою.
— Мусила відіслати її подалі, здається, кудись на північ.
— Батько Константін був білим, — кажу я. — О… Ейбілін… ви ж не думаєте… — Гидка здогадка проскакує в голові. Я надто шокована, щоб закінчити речення.
Ейбілін хитає головою.
— Ні, ні, мем. Це не… те. Чоловік Константін, Коннор, був темношкірим. Але оскільки в Константін текла кров її батька, дитина вийшла світлошкіра. Так… трапляється.
Мені соромно, що запідозрила найгірше. Але й досі не розумію.
— Чому ж Константін не розповіла мені? — питаю, не сподіваючись на відповідь. — Чому відіслала її геть?
Ейбілін киває собі, ніби вона розуміє. Але я — ні.
— То було найважчим для неї, як я її знала. Константін тисячу разів говорила, що не може дочекатися того дня, коли дочка повернеться.
— Гадаєте, дочка має якийсь стосунок до звільнення Константін? Що сталося?
І тут обличчя Ейбілін стає відстороненим. Завіса падає. Вона киває в бік листів міс Мирні, однозначно показуючи, що більше нічого зайвого не скаже. Принаймні зараз.
Пополудні зупиняюсь у Гіллі, на футбольній вечірці. По обидва боки вулиці стоять «універсали» та довгі «бьюїки». Змушую себе переступити поріг будинку, розуміючи, що буду там єдиною незаміжньою. У вітальні дивани, стільці, навіть бильця крісел заповнені парочками. Дружини сидять прямо, схрестивши ноги, чоловіки витягнулися вперед. Усі погляди прикуті до дерев’яного телевізора. Зупиняюся у віддаленому кутку кімнати, обмінююся усмішками та безмовними вітаннями. У кімнаті тихо, за винятком голосу коментатора.
— Ваааааууу! — ревуть усі разом, руки злітають у повітря, а жінки встають і аплодують. Я відкушую шкірку біля нігтя.
— Отак, «Ребелс»! Покажіть тим «Тиграм»!
— Уперед, «Ребелс»! — вигукує Мері Френсіс Трулі, підстрибуючи від щастя у светрі й кардигані кольорів команди.
Я розглядаю свій ніготь, де кутикула запалилася й почервоніла. У вітальні — насичений аромат бурбона, повно червоної шерсті та перснів із діамантами. Мені цікаво, чи дівчата й справді цікавляться американським футболом, чи просто прикидаються, щоб справити враження на своїх чоловіків? За чотири місяці мого перебування в Лізі мене так і не запитали: «Як там “Ребелс”?»
Перекидаюся кількома словами з окремими парами, прокрадаючись на кухню. Висока й худорлява служниця Гіллі, Юл Мей, обгортає тістом крихітні сосиски. Ще одна темношкіра дівчина, молодша, миє посуд у мийці. Гіллі махає мені рукою, розмовляючи з Діною Доран.
— …в житті не куштувала смачнішого птіфуру! Діно, ти найталановитіший кухар у Лізі! — Гіллі заштовхує решту тістечка до рота, киваючи головою та прицмакуючи.
— Та що ти, спасибі, Гіллі, їх важко зробити, але, гадаю, вони того варті. — Діна сяє, здається, вона розплачеться від такої хвальби Гіллі.
— То ти їх зробиш? О, я така рада. Нашому Комітету з розпродажу випічки дуже потрібна така людина, як ти.
— А скільки треба?
— П’ятсот, до завтрашнього полудня.
Усмішка застигає на Діниному обличчі.
— Гаразд. Гадаю, я… попрацюю вночі.
— Скітер, ти таки знайшла час! — вигукує Гіллі, й Діна повільно виходить із кухні.
— Я ненадовго, — попереджую, може, й надто швидко.
— Ну, я дізналася, — розтягує губи в усмішці Гіллі. — Цього разу він напевне приїде. Через три тижні.
Я спостерігаю, як довгі пальці Юл Мей спритно знімають тісто з ножа, й зітхаю, бо відразу розумію, про що йдеться.
— Не знаю, Гіллі. Ти вже стільки разів намагалася. Можливо, це знак. — Минулого місяця, коли він скасував зустріч напередодні, я вже дозволила собі розхвилюватися. Не хочу знову через це проходити.
— Що? Не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.