Читати книгу - "Прислуга"

Коли через десять хвилин я заходжу до будинку, мама читає за обіднім столом.

— Мамо, — звертаюсь я, міцно притискаючи до грудей блокнот, — ти звільнила Константін?

— Я що? — питає мама. Але я знаю, що вона почула мене, бо відклала інформаційний вісник ДАР[7]. Тільки дуже серйозне питання змусить її відвести погляд від такого захопливого читання.

— Євгеніє, я ж розповідала тобі, її сестра захворіла, тому вона й поїхала до Чикаго, до своїх, — відповідає вона. — А що? Хтось сказав тобі інше?

Навіть через мільйон років не зізнаюся їй про Ейбілін.

— Почула це пополудні. У місті.

— Хто б міг про таке теревенити? — Мамині очі за окулярами звужуються. — Певно, хтось із тих негрів.

— Мамо, що ти їй заподіяла?

Мама покусує губи, уважно й довго дивиться на мене крізь скельця своїх біфокальних окулярів.

— Ти не зрозумієш, Євгеніє. Поки не матимеш власної прислуги.

— Ти… звільнила її? За що?

— Немає значення. Все минуло, і я не хочу думати про це навіть зайву хвилину.

— Мамо, вона виховала мене. Ти поясниш мені, що сталося! — Мені самій огидно від вереску в голосі, мої вимоги звучать по-дитячому.

Здивована моїм тоном, мама піднімає брови, знімає окуляри.

— Це все через расові проблеми. І мені більше нічого додати. — Вона знову вдягає окуляри та підносить вісник ДАР до очей.

Я така люта, що мене аж трусить. Гупаю ногами по сходах. Сиджу перед друкарською машинкою, вражена, що моя мати змогла вигнати ту, що зробила їй найбільшу послугу в житті: виховала її дітей, навчила мене доброти та почуття власної гідності. Я дивлюся на шпалери з трояндами на протилежній стіні, на петельки штор, на пожовклі фотографії, такі знайомі, аж до відрази. Константін пропрацювала у нас двадцять дев’ять років.

Наступного тижня татко встає ще вдосвіта. Прокидаюся від двигунів вантажівок, від шуму збирачів бавовни, від вигуків поквапитися. Поля коричневі та хрусткі від сухих стебел бавовни, оброблених дефоліантом, щоб полегшити машинам знімання коробочок. Час збирання врожаю.

У цей час татко навіть до церкви не ходить, але недільного вечора, між вечерею та сном, мені вдалося перехопити його в темному коридорі.

— Тату? — прошу я. — Ти можеш розповісти мені, що трапилося з Константін?

Зморений роботою, він зітхає, перед тим як щось сказати.

— Татку, як мама могла звільнити її?

— Що? Люба, Константін пішла сама. Ти ж знаєш, твоя мама ніколи б не звільнила її. — Він здивований, що я про таке розпитую.

— Ти знаєш, куди вона поїхала? Маєш її адресу?

Він хитає головою.

— Запитай у мами, вона знає. — Він плескає мене по плечі. — Люди продовжують жити своїм життям, Скітер. Але я хотів би, щоб вона залишилася з нами.

Він бреде коридором до спальні. Занадто чесний, щоби приховувати щось, і я впевнена, що йому відомо не більше, ніж мені.

Упродовж наступних тижнів я іноді навіть по двічі від­відувала Елізабет, щоб поговорити з Ейбілін. Щоразу Елізабет усе пильніша. Чим довше я перебуваю на кухні, тим більше завдань спадає на гадку Елізабет, доки я не піду: дверні ручки треба відполірувати, витерти пил на холодильнику, підстригти нігті Мей Моблі. Ейбілін зі мною привітна, не більше, вона нервує, стоїть біля мийки та постійно щось робить. Незадовго до цього я здала містерові Ґолдену роботу, й, здається, він задоволений руб­рикою, перші дві статті якої я написала за два­дцять хвилин.

Щотижня я розпитую Ейбілін про Константін. Чи не змогла б вона дістати мені її адресу? Чи не змогла б розповісти, чому її звільнили? Чи була якась буча? Тому що не можу уявити, що Константін каже «так, мем» і виходить через задні двері. Мама якось посварилася з нею через потьмянілі ложки, то Константін потім увесь тиждень подавала їй пригорілі тости.

Я можу тільки здогадуватися, як відбувалося звільнення.

Та марно, бо на всі мої розпитування Ейбілін просто знизує плечима й відповідає, що їй про це нічого не відомо.

Якогось полудня, порозмовлявши з Ейбілін про те, як вивести стійкі плями у ванній (ніколи в житті не чистила ванну), я повертаюся додому. Минаю вітальню. Телевізор увімкнено, і я неуважно глипаю на нього. Паскаґула стовбичить якраз біля екрана. Чую слова «Оле Міс» і на екрані, що сніжить, розрізняю білих чоловіків у темних костюмах перед камерою (піт стікає по їхніх лисинах). Наближаюся й бачу посеред білих чоловіків молодого (приблизно мого віку) чорношкірого, а позад нього — військових. Камера від’їжджає, і погляду відкривається наша стара адміністративна будівля. Губернатор Росс Барнетт, стоячи зі схрещеними руками, вглядається в очі високому чорному чоло­вікові. Поруч із губернатором наш сенатор Вітворт, із сином якого Гіллі намагається влаштувати мені «сліпе побачення» вже декілька місяців.

Я не можу відвести очей від телевізора. Утім, не приголом­шена та не розчарована новиною, що темношкірому дозволено вчитися в «Оле Міс», а просто здивована. Паскаґула, проте, дихає так голосно, що мені чутно. Вона завмерла, як стовп, не помітивши, що я стою за нею. Роджер Стікер, наш місцевий репортер, нервово всміхаючись, швидко торохтить: «Президент Кеннеді наказав губернаторові допустити Джеймса Мередіта, повторюю, президент Сполучених…»

— Євгеніє, Паскаґуло! Негайно вимкніть телевізор!

Паскаґула різко повертається, бачить мене та маму. Вибігає з кімнати, потупившись.

— Я не терпітиму цього, Євгеніє, — шепоче мама. — Ти не потуратимеш їм.

— Потуратиму? Мамо, це новина національного масштабу.

Мати пирхає.

— Неприпустимо, що ви обидві разом дивилися телевізор. — Вона перемикає канали, зупиняючись на денному повторі шоу Лоуренса Велка. — Глянь, хіба це не приємніше?

Спекотного суботнього дня наприкінці вересня, коли бавовну вже зібрали й поля стояли впорожні, тато приніс додому новий кольоровий телевізор. Чорно-білий він переніс на кухню. Усміхнений і задоволений собою, батько ввімкнув у вітальні новий телевізор. Футбольний матч між «Оле Міс» і університетом штату Луїзіана ревів на весь будинок аж до вечора.

Мама, звісно, прилипла до кольорового екрана, охаючи й ахаючи з приводу яскравих синіх і червоних кольорів команди. Вони з татом уболівають за команду «Ребел» з «Оле Міс». Попри нестерпну спеку, мама вбралася в червоні вовняні штани та застелила крісло старим татковим покривалом «Каппа Альфа». Ніхто не згадує про Джеймса Мередіта, чорношкірого студента, якому дозволили навчатися в університеті.

Беру «кадилак» і вирушаю до міста. Для мами незбагненно, що мені нецікаво, як спортсмени моєї «альма-матер» кидаються м’ячем. Але Елізабет із сім’єю зараз у Гіллі, переглядають матч, тому Ейбілін працює в будинку сама. Сподіваюсь, Ейбілін буде не такою скутою, поки Елізабет немає. Але правда в тому, що я сподіваюся, що вона розповість мені щось, будь-що про Константін.

Ейбілін впускає мене, і я прямую за нею на кухню. Здається, вона не надто розслаблена в порожньому будинкові Елізабет. Дивиться на кухонний стілець, наче сьогодні не проти присісти. Але на моє запрошення відповідає:

— Ні, все гаразд. Починайте. — Бере помідор із каструльки у мийці й починає