Читати книгу - "Смерть у кредит"

Моя мати підібрала спідниці… Але бігла дедалі повільніше… через те, що її ноги раптом стали тонесенькі, як нитки… і водночас такі пелехаті, що зачіпалися одна за одну… як у павука… Її змотали в клубок і покотили поперед нас… Та раптом з'явилися кінні омнібуси… Мчали на страшенній швидкості… Влаштували жахливі перегони через всю Королівську вулицю… Блакитні, зелені й лимонно-жовті… Спершу тріснули дишла, а потім обривки збруї летіли через усю еспланаду аж до дерев парку Тюїльрі. Я зразу збагнув, що трапилося… Перелякався… Кричу… Підбираю… Показую, звідки треба збирати… У зворотному порядку, починаючи від тротуару біля Оранжереї… Та все даремно! Бідолашного дядька Едуара розчавили разом з його авто біля підніжжя бордоської статуї… За якусь мить він з'являється біля мосту Сольферино зі сплющеним драндулетом, що приріс до задниці, як хатка слимака… Його ведуть геть… Він має поквапитись, пошвидше рачкувати геть, тому що з'явилися сотні автомобілів… марки «Рен Серполе» з салону… Їхні вогні миготять біля Тріумфальної арки. Вони мчать щодуху разом з нами…

На цоколі пам'ятника Жанні д'Арк враз помічаю усміхненого Родольфа… Він продає з аукціону свого «Трубадура»… Хоче придбати «Генерала»… Не слід його турбувати… Покриття дороги зовсім роздовбане… В одному місці утворилася прірва… Туди всі провалюються… Я проходжу самим краєчком… Якраз встигаю схопити портмоне тітки Арміди, перш ніж вона зникла… Маленькими перлинами на ньому вишито: «На згадку»… Там усередині — її скляне око. Від здивування всі аж зареготали. Це приваблює зусібіч ще більше витріщак… Цього разу людей так багато, що вони заповнили вулицю Терез аж до четвертого поверху… Ми вилазимо на цю гору спресованого телячого стада… Від неї тхне гноєм, той сморід підіймається аж до зірок…

Аби потрапити додому, ми маємо здолати ще четверо надзвичайно міцних ґрат… Це намагаються зробити відразу тисячі, сотні штовхають важезну браму… Намагаються пролізти крізь хвіртку… Нічого не виходить… Залізні прути гнуться, а потім різко вирівнюються й б'ють нас по писках, ніби ґумові… Якийсь привид заховав нашого ключа!.. «Та пішли ви!..» — відповідає він нам… Його знову кличуть. Десять тисяч люду тиснуть на ґрати…

До вулиці Ґомбу долинає відгомін сотень тисяч криків… Там катастрофа… Це маса людей, яких чавлять на площі Ґайон… Омнібуси увійшли в раж… безупинний хаос… «Кліші-Одеон» переорює панічний натовп… «Пантеон-Курсель» врізається ззаду… Тисячі обрубків розлітаються навсібіч… Все це стікає на наші вітрини. Поряд зі мною стогне батько: «Ох! Якби ж я тільки мав сурму!..» У відчаї він рве на собі волосся, вилазить на Французький банк, сидить угорі на годиннику… Видирає хвилинну стрілку… І спускається з нею. Тримає її на колінах… Це його розважає… втішає… ми всі охоче розважилися б, та нараз на вулиці Меюль з'являється колона кінних жандармів… «Мадлен-Бастилія» перекидається, котиться, вдаряється просто об нашу решітку… Нарешті вона розламалася! В омнібуса спалахує вісь, велетенська машина горить і потріскує… Кондуктор шмагає батогом кучера… Вони й досі мчать уперед… Волочать за собою всю вулицю Мулен, здіймаються на неї й проносяться, як вогняний смерч… Смерч налітає на Комеді Франсез, трясе й розбивається об неї… Усе в полум'ї… дах відривається, здіймається вгору й, палаючи, летить до хмар… Чарівна акторка «Мекілібра» у глибині своєї ложі чманіє від поезії… вірші такі величні, вона готує їх для сцени. Вона так старається, що нею аж повело… вона падає вниз, у фойє… При цьому жахливо кричить… Усе зникає в полум'ї вулкана…

На світі не лишилося нічого, окрім вогню, що обпалює нас… Жахлива розпечена палиця гатить мене по скронях, усе перемішує, давить… Страх розриває на частини… Ця палиця, як ложка, розмішує вогняну юшку всередині мого черепа… Я більше ніколи її не позбудуся…

* * *

Я довго не міг оклигати. Одужання тривало аж два місяці. Я хворів досить серйозно… Насамкінець з'явився висип… Лікар мав часто приходити. Наполягав, щоб мене відправили в село… Легко сказати, але для цього ще треба мати кошти… За найменшої нагоди мені давали можливість трохи подихати свіжим повітрям.

На січень Бабуся Кароліна зібралася до Аньєра, щоб одержати гроші зі своїх квартирантів. Я скористався нагодою, аби поїхати з нею. Там у робітничому кварталі на вулиці Плезанс вона мала два будиночки, цегляні, мазані глиною, один зовсім маленький, а другий трохи більший. То була вся її маєтність, усе майно, усі заощадження…

Удвох ми вирушили в дорогу. Я йшов дуже повільно. Ще довго після хвороби я почувався ослабленим, у мене часто йшла кров з носа, ще й облазила шкіра по всьому тілу. Ми пішли до вокзалу… Проспект Федерб… площа Карно… Біля Ратуші повернули праворуч, потім пішли через громадський парк.

На майданчику для гри в кулі, між парканом та водоспадом, увесь час юрмилося безліч здитинілих дідуганів, пенсіонерів-веселунів та старих бурчунів… Щораз, коли вони збивали кеглі, градом сипалися дотепи… цілі залпи жартів… Їхній гумор я добре розумів… дедалі краще… Найкумеднішим була їхня манера пісяти… вони ховалися за дерево… кожен по черзі… При цьому інші страшенно хвилювалися… «Дивись, не загуби його, Тото!..» Так у них було заведено… І всі гуртом повторювали… Я вважав їх просто незрівнянними. І реготав так гучно, що Бабусі ставало ніяково. Я так довго стояв на зимовому вітрі, слухаючи їхні каламбури, що залюбки міг підхопити ще якусь болячку…

Бабусі було не дуже смішно та вона хотіла мене розважити… У нас удома було невесело… Вона це розуміла… Та й задоволення надармівщину… Ми ще трохи постояли… Коли ми нарешті пішли від тих стариганів з їхньою грою, вже смеркало…

Будиночки Кароліни стояли ледь не на краю світу… за долиною Мареше… яка тоді сягала аж до Ашер… Аби не провалитися в багно й не втонути в розмоклій землі, ми йшли одне за одним по дошках… Треба було пильнувати, щоб не зачепитися за теплиці та довгі ряди саджанців… Я ще й досі хихотів, ступаючи за Бабусею… Балансуючи, пригадував вдалі дотепи… «Ти справді повеселився? — запитувала вона в мене. — Скажи-но, Фердінане?»

Запитань я не любив. Тож одразу ставав мовчакуватим… Відвертість приносить тільки біду.

Нарешті ми добулись до вулиці Плезанс. Справжня робота починалася саме тут. Збирання квартплати не обходилося без драм… та протестів пожильців. Спершу вони сотали нам нерви, а потім платили лише частину грошей… Всього не платили ніколи… Захищалися всіма способами… Помпа була завжди зламана… Взаємні закиди не вщухали… Вони горлопанили з найменшого приводу, ще до того, як Бабуся розтуляла