Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

У північніших районах на Волині досліджено пам’ятки другої територіальної групи (Куличівка, Липа І—VI, Майдан та ін.), культурно-хронологічна приналежність яких по-різному оцінюється дослідниками. Г. П. Григор’єв і М. В. Анікович на матеріалах волинських пам’яток схильні виділяти особливу липську культуру. Автор розкопок Куличівки і липських пам’яток В. П. Савич датує нижній горизонт Куличівки дофіновським часом (понад 31 тис. років тому) і вказує на подібність її матеріалів з молодовською культурою (з одного боку) і Радомишлем і Пушкарями І — з другого. Він достовірно встановив етапи розвитку матеріальної культури пам’яток цієї групи від початкового етапу пізнього палеоліту до його фіналу, показав генетичну спадкоємність між різними етапами її розвитку. Правомірні також його спостереження щодо деякої подібності матеріалів різних етапів молодовських і волинських пам’яток. Можна навіть припустити і прямі контакти населення цих регіонів у певні періоди часу (наприклад, у другій половині останнього зледеніння). Є певні риси подібності між індустрією Куличівки і Радомишля. На наш погляд, простежена схожість молодовської культури з індустріями Волинської і Житомирської областей свідчить більше про близькість шляхів господарсько-культурного розвитку, ніж про генетичну спорідненість. X. А. Амірханов, М. В. Анікович, І. А. Борзіяк виділяють на південному заході Східної Європи особливу культурно-історичну область, до якої відносяться такі локальні варіанти, як бринзенська, молодовська, волинська (липська). Основними об’єктами полювання в цій зоні були кінь, мамонт, північний олень, причому, якщо на ранніх етапах, коли в складі мисливської здобичі переважав кінь, значну роль відігравали також мамонт, волохатий носоріг, благородний олень, то на більш пізніх етапах збільшується кількість кісток північного оленя, а наприкінці льодовикового часу він домінує як промисловий вид. Основним мисливським озброєнням був спис, оснащений крем’яним наконечником.

На Середньому Подніпров’ї культурно-історичний процес мав більш складний характер. Ми вже писали про можливі шляхи формування індустрії Радомишля. На заключній стадії раннього етапу пізнього палеоліту в Середньому Подніпров’ї формується пушкарівська пізньопалеолітична культура з кістково-земляними житлами і особливим складом крем’яного інвентарю, яка представлена матеріалами Пушкарів І, Клюсів і Новгород-Сіверської стоянки. Основними об’єктами полювання носіїв цієї культурно-історичної спільності був мамонт. Трапляються також кістки волохатого носорога, коня, північного оленя, ведмедя, благородного оленя та ін. У прикордонному районі між північною і південною зонами біля витоків р. Красна (притоки Сіверського Дінця) виявлено стоянку мисливців на широкопалого коня, бізона і благородного оленя, яка генетично пов’язана з населенням костьонківсько-віллендорфської культурної спільності. Стоянка Ями датується початком причорноморського часу.

У степовій зоні відома невеличка група пізньопалеолітичних пам’яток, які дослідники датують раннім етапом пізнього палеоліту (Зелений Хутір II, Анетівка XIII, Ненаситець III, Перемога 1). Стратиграфічно визначено лише матеріали Анетівки XIII, які залягають у дофіновському ґрунті. Решта пам’яток датовано техніко-типологічним методом.

Матеріальна культура пам’яток Придністров’я (Зелений Хутір II, Клімауци 1 та ін.), Побужжя (Анетівка XIII), Нижнього Подніпров’я і Надпоріжжя (Перемога 1, Ненаситець III та ін.) пов’язана близькими традиціями в обробці кременя і має орін’якоїдний характер. У широку причорноморську область орін’якоїдних культур, вірогідніше за все, слід включати також пам’ятки орін’якського кола з Криму (Сюрень І, Шайтан-Коба II, Качинський навіс та ін.). У цій широкій області дослідниками виділяються дві генетичні лінії розвитку — одна в Придністров’ї, друга — в Криму. На основі місцевого муст’є в Придністров’ї складається нижньодніпровська культура, яка на більш пізньому етапі поділяється на дві лінії розвитку. В Криму дослідники також простежують генетичний зв’язок раннього етапу пізнього палеоліту з місцевим муст’є. Подальші дослідження, судячи з попередніх публікацій, дають можливість чіткіше простежити лінії генетичного розвитку пізнього палеоліту Криму. Водночас уже наявні матеріали дають змогу говорити про особливу сюренську пізньопалеолітичну культуру в Криму.

Завершуючи огляд етноісторичного процесу на ранньому етапі пізнього палеоліту в дофіновський (паудорфський) час, відзначимо, що за сучасними археологічними відомостями його реконструкція виглядає вкрай фрагментарно. Лише в Середньому Подністров’ї і на Волині можна простежити досить сталу тенденцію формування і розвитку народонаселення. Але навіть у цьому досить добре вивченому регіоні не беззаперечно заповнений хронологічний розрив між мустьє і пізнім палеолітом. На іншій території України виявлено лише окремі епізоди етноісторії. Реконструювати на їхній основі етноісторичний процес вкрай складно. На цьому етапі майбутня господарсько-культурна і етноісторична карта України лише намічається.

На середньому етапі пізнього палеоліту (23—18 тис. років тому) через насування льодовика і погіршення клімату екологічна обстановка на півдні Східної Європи змінюється. В північних районах України лісостеповий ландшафт з хвойними лісами змінюється перігляціальним (тундровим) лісостепом. Вже наприкінці дофіновського (паудорфського) потепління, судячи з матеріалів 8—7-го шарів Молодого V і 7-го шару Кормані IV, намічається рух в напрямі ускладнення господарсько-побутового укладу мешканців Середнього Подністров’я. Тоді саме, або трохи пізніше, намічається пряме переселення мешканців з північних районів у більш південні.

З настанням похолодання в інтервалі 21—20 тис. років тому чітко фіксується переселення великої групи населення з Польського пониззя в причорноморські степи, на що вказує генетична спорідненість індустрії стоянок Гура Пулавська, Сагайдак, Муралівка, Золотовка. З цим часом, ймовірно, пов’язане також переселення в південні райони України мешканців півночі Східної Європи.

Не до кінця вирішеним залишається питання про заселення перігляціального лісостепу півночі України в період максимуму останнього зледеніння (22—18 тис. років тому). За даними матеріалів стоянки Кормань IV (шари 6 і 5-6) І. К. Іванова вважала, що перерви в заселенні Середнього Подністров’я в максимально холодний проміжок верхнього плейстоцену не відмічалося. Але ці шари представлені нечисленними знахідками і, вірогідніше за все, свідчать про зменшення кількості мешканців. До того ж відомо, що в цей час пам’ятки молодовської культури широко розповсюджуються в більш південних регіонах на території Молдавії. Довготривалі поселення з житлами та стабільними господарсько-побутовими комплексами відомі на Середньому Подністров’ї лише з кінця максимального похолодання (18 тис. років тому — Кормань IV, шар 3). Немає упевнено датованих цим часом пам’яток також на Волині.

Середнє Подніпров’я в період максимального похолодання, на відміну від Середнього Подністров’я і Волині, залишається відносно щільно заселеним. Населення цього і суміжного з ним регіонів успішно адаптувалося до нових умов проживання шляхом спорудження довготривалих утеплених жител та вдало організованого полювання на мамонтів. За сучасними даними археології поки що важко простежити хронологію пізньопалеолітичних поселень цього періоду. Водночас тут досить добре фіксується єдина генетична лінія розвитку пушкарівської культури в матеріалах Межирічів, Добранічівки, Гінців. Успішно пристосувавшись до нових умов існування, населення цієї етноісторичної спільності навіть розширило регіон свого проживання. Загалом, судячи з археологічної карти пам’яток цього часу, в районі розселення пушкарівської культури помітно збільшується кількість населення.

Паралельно з