Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
402 Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими
403 Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.
404 Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,—
405 «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» —
406 Мовив, — і це справедливе прохання Рамнусія вчула.
407 Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.
408 Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози,
409 Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,
410 Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.
411 Трави-м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.
412 Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.
413 В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,
414 За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,
415 Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.
416 Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався
417 В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.
418 Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,
419 Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.
420 Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би
421 Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;
422 Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,
423 Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.
424 Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.
425 Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.
426 Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.
427 Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!
428 Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,
429 Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!
430 Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.
431 Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.
432 Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?
433 Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!
434 Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе
435 Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,
436 Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.
437 Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,
438 Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо
439 П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.
440 Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу
441 Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:
442 «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?
443 Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.
444 Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,
445 Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?
446 Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї
447 Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!
448 Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,
449 Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —
450 Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:
451 Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,
452 Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.
453 Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.
454 Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!
455 Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду,
456 Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!
457 Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:
458 Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,
459 Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе,
460 Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,
461 Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово
462 Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.
463 Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!
464 Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.
465 Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?
466 Те, чого прагну, — я сам. Од багатства я вбогим зробився.
467 О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!
468 Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!
469 Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі
470 Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.
471 Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе
472 Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.
473 Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».
474 Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.
475 Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,
476 Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці
477 Зойкнув юнак. — Зупинись! Не лишай тут того самотою,
478 Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,—
479 Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»
480 Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз
481 Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.
482 Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.
483
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.