Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
315 Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.
316 Поки діється це на землі згідно приписів Долі,
317 Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,
318 Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер
319 Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,
320 Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша, — їй каже,—
321 Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».
322 Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,
323 Що на те скаже Тіресій досвідчений, — він-бо обидві
324 Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних
325 Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив
326 І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)
327 Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге
328 Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно
329 Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні
330 Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній
331 Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.
332 В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,
333 Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,
334 Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю
335 Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну.
336 Батько всесильний зате-бо ж того, що зроблене богом,
337 Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі
338 Робить провидцем його, покарання полегшує честю.
339 В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій
340 Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.
341 Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше
342 Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою
343 Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,—
344 Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна
345 Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.
346 Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини —
347 Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали.
348 Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».
349 Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились
350 Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса.
351 Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,
352 Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.
353 Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!
354 Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:
355 Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.
356 Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих
357 Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною
358 Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.
359 Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;
360 Та говірливі уста і тоді їй для того служили,
361 Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти.
362 Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала
363 В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:
364 Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки
365 Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:
366 «Я вкорочу, — пригрозила, — язик твій зухвалий, що досі
367 Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»
368 Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,
369 Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.
370 Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,
371 Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.
372 Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає.
373 Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,
374 Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.
375 Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,
376 Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:
377 Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,
378 Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.
379 На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,
380 «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась.
381 Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили,
382 Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик.
383 Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» —
384 З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.
385 Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,
386 «Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі
387 Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»
388 До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,
389 Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.
390 Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!
391 Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»
392 Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»
393 Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа
394 Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.
395 Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.
396 Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.
397 Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе
398 З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.
399 Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.
400 Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,
401 Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.