Читати книгу - "Сестри крові"

А я ж і не туди! А як же ви спритно шпагою ото... — Він змахнув рукою вгору, вниз, імітуючи удари шпаги. — І що? Усе це задля того тільки, щоб медицину вивчити? Ех, а я вас так чекав, що ви передумаєте й поїдете зі мною. Бо я, коли що, е-е... як би теє сказати... я й не проти доньки... Бодай мене чума грецька побила, коли брешу! — Потім з надією глянув на мене й додав: — Га? Що скажете?

Я обняла його, поцілувала в колючу щоку й сказала, що збираюся вертатися до Львова.

— Ага! — захитав він скрушно головою. — То ось до чого це все. Авжеж, вам в образі лицаря вже туди не повернутися. Ну, гаразд. Дайте ж бо іще вас обняти на прощання та почоломкатися. Може, ще колись доля зведе нас.

Що й казати, коли ми розійшлися, у мене самої сльози на очах забриніли, а Труді взяла мене за руку й міцно стиснула. Та це була не одна така зворушлива здибанка, бо напередодні мого від’їзду, коли ми прогулювалися набережною, раптом перед нами виріс — хто б міг подумати? — Франц! Мав закручені догори чорні вуса, чорного з пишним чорним пір’ям капелюха, й все вбрання його було чорним під чорним плащем, що мав, правда, червоні вилоги. Йому, звісно, це личило, як нікому. Він кинувся цілувати нам руки, а я не могла спам’ятатися, хоча у листі Йоган писав, що Франц у мандрах, і раптом він тут. Якими вітрами? Я зрозуміла, що в нього була таємна місія, і при Гертруді не розпитувала, а він, почувши, що ми прямуємо до цукерні, зголосився нас супроводити й усю дорогу веселив смішними історіями. Труді була від нього в захваті. Мені він теж підняв настрій. А завтра він попливе до Львова на тому ж кораблі, що й я. Я втішилася, що матиму компанію. Не знаю, можливо, існують на світі страшні чорти, неприємні й неотесані, від яких смердить сіркою, які мусять ховати свої ратиці й ріжки, не кажучи про хвоста, але Франц пахтів дорогими парфумами й зодягнений був як справжній іспанський гідальго. А коли він запалив сигару й став у цукерні випускати кільцями дим, ним замилувалися уже всі присутні, а не тільки ми. Труді так захопилася ним, що запросила на вечерю, яку вирішила уладити на прощання зі мною, і Франц погодився.

Не можна сказати, що Франц належав до рідних мені душ, але він справді дуже потульний, усміхнений, ущерть наповнений жартами, зрештою, завжди приємно зустріти на чужині когось добре знайомого. Клаусові теж Франц припав до ґусту[29], і вони любенько собі спілкувалися за келихом вина, закинувши ноги на фірточку коминка.

Ми з Труді по вечері теж попивали вино й розмовляли про геть незначні речі, та не можу сказати, що мені було нудно або нецікаво, мене зогрівало тепло їхнього дому, ми з Труді почувалися як дві сестри, що довго не бачилися й не могли наговоритися, особливо в той наш останній вечір. Уже затемна Франц попрощався і обіцяв зранку зайти за мною, щоб рушити до причалу.

Усі два тижні Труді старанно мене вчила всіляким жіночим премудростям, бо ж перечити не стану, що й ходила я як вайло і рухи робила такі, що більше якому дроворубові личили, аніж кралі, та й уберя жіноча мені не підкорялася. Отже, той час не минув без користі, багато чого я почерпнула такого, щоб у Львові не осоромитися. Це й Франц уже помітив, як я змінилася, і прицмокував, нахвалюючи. А все ж смуток час від часу навідувався до мене, бо не давала спокою моя болячка. Не хотілося вірити, що вона смертельна, а з другого боку, якщо мені відміряв Господь короткий вік, то чому ж мені не прожити його собі в задоволення? Все, що дасть мені життя, я прийму з подячністю: і кохання, і війну, навіть смерть, аби-но лиш вона не була мені мукою, не мордувала мене, а забрала водномить, найкраще в бою від ворожої кулі чи стріли.

Гертруда розбудила мене якраз, коли дзвони до церкви скликали, я швидко помилася, поснідала й повідомила їй, що мені все ж доведеться знову вдягнути чоловіче вбрання. Так безпечніше подорожувати.

— Ах, звісно, я тебе чудово розумію, — сказала вона. — Мій чоловік буде неабияк ошелешений. Але нічого. Головне, щоб ти до нього не озивалися тим своїм чоловічим голосом.

Я розсміялася, розпакувала свій старий одяг і незабаром побачила в дзеркалі звичний свій образ у чоботях і зі шпагою та пістолями при боці. Саме тоді прибув Франц, він мав за плечима тільки шкіряну торбу, невідь-чим напхану, підхопив обидві мої валізи, й ми у супроводі Гертруди подалися спочатку прощатися з Клаусом. Як я й думала, мій вигляд його немало здивував.

— О, мій любий, — поквапилася заспокоїти його Гертруда. — Її чекає подорож на кораблі переважно в компанії чоловіків, а в образі озброєного чоловіка це значно безпечніше.

— Егм... — похитав головою Клаус. — Як для панни, яка займалася наукою, наша гостя виглядає дуже вже хвацько. Може, та шпага у вас не для краси, а ви ще й нею володієте?

— У міру своїх сил, — відказала я. — Де вже мені змагатися зі здоровими чоловіками!

Клаус попровадив нас до Ґустава, який служив комендантом порту, а тоді уже з ним і до корабля. Ґустав швидко сторгувався з капітаном, умовивши виділити для мене окрему каюту, звісно, за добрі гроші. При цьому Ґустав натякнув капітанові, що цей юнак неабияка штучка, належить до королівської родини, тому мандрує інкогніто. Капітан Франсіско Гомес Дієго Марія Санчес де Арраго-і-Аль-кантара, почувши, що буде перевозити такого поважного гостя, навіть обіцяв мені безкоштовні вечері. Про харчі подумав і Клаус, поки ми прощалися на березі, обнімалися і обмінювалися притаманними такій події словами, його слуга приніс кошика з наїдками та напоями й заніс до каюти.

Я помітила, що Франц розмовляв з капітаном як давній знайомий, при цьому цілком вправно послуговувався кастильською мовою. Незабаром їм компанію склав на рідкість вродливий юнак, вишукано вбраний і вистроєний у коштовну одіж. Обличчя його, як і моє, було без заросту, так, що я попервах подумала, чи це не така сама перебрана проява, як я. Видно, він був знайомим Франца й теж мав плисти цим кораблем. Труді ним не на жарт замилувалася і не зводила зачудованих