Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

— Як на мене, то ніякої шкоди не буде. Тільки годилося б тобі надягти чисту сорочку, бо в цієї на комірі вже ріпу можна сіяти.

На луці не чути було ні голосів, ні скрадливого шурхоту фазанячих крил у сполоханому злеті; гострі пера індіанської трави, схожі на закривавлені стріли після смертельної битви, хрустко ламалися під нашими ногами, поки ми брели схилом пагорба до кладовища. Звідти відкривається чудовий краєвид: хвилясте безмежжя Річкового лісу, п’ятдесятимильний обшир ланів з розкиданими по ньому фермерськими садибами й вітряками, а ген у далині — гостроверха вежа над будинком муніципалітету та димарі містечка. Я спинився біля могил моїх батька й матері. Приходив сюди я не часто — мене гнітив холод могильного каменю, що так не в’язався з моїми спогадами про них живих: як мати завжди плакала, коли батько їхав продавати свої холодильники, і як він тоді вибіг на вулицю голий. Мені хотілося поставити квіти в теракотові вазочки, що стриміли порожні на забрудненому, вкритому якимись патьоками мармурі. Райлі допоміг мені: він наламав гілок камелії з напіврозкритими пуп’янками і, дивлячись, як я ставлю їх у вазочки, сказав:

— Приємно, що твоя мати була хороша. А то здебільшого — стерво.

Чи не свою матір він мав на думці — оту нещасну Роз Гендерсон, що примушувала його скакати на одній нозі по подвір’ю і повторювати таблицю множення? Та як на мене, то він уже цілком винагородив себе за ті чорні дні. От хоч би й тим, що мав тепер машину, за яку, коли вірити чуткам, виклав три тисячі доларів. Причому вже не за нову. Машина була іноземна, потужний родстер марки «Альфа-Ромео» («„Альфа“ нашого Ромео»,— жартували в містечку), а одкупив він її у Нью-Орлеані в якогось політикана, що незабаром мав сісти в тюрму.

Поки ми їхали до містечка небрукованим путівцем, я всі очі видивив, сподіваючись хоч на одного очевидця свого тріумфу: адже якби певні знайомі особи побачили мене в машині Райлі Гендерсона, це були б для мене справжні іменини серця. Але година була надто рання, і люди сиділи по домах; сніданок ще не зняли з плити, і над коминами будинків, повз які ми проїжджали, курився дим. Біля церкви ми повернули за ріг, об’їхали площу й зупинилися в брудному провулку між кінним двором Купера й пекарнею «Зелений коник». Там Райлі і залишив мене, суворо наказавши сидіти тихо й не витикатися; повернутись він пообіцяв не пізніш як за годину. Отож, простягтись на сидінні, я дослухався до цвірінькання злодюжок-горобців, що годувалися в яслах стайні, і вдихав пахощі свіжоспеченого хліба та терпкий дух прянощів, що линули з пекарні. Подружжя Каунті, якому належала та пекарня й булочна при ній, мусило розпочинати роботу о третій годині ранку, щоб наготувати все на восьму, до відкриття булочної. У них завжди було чисто, торгівля процвітала, і місіс Каунті могла дозволити собі купувати найдорожчі сукні у Віріниній крамниці готового одягу.

Поки я лежав отак у машині, тішачись тими приємними пахощами, задні двері пекарні відчинились, і містер Каунті віником почав вимітати в провулок борошняний пил. Певно, він здивувався, коли побачив машину Райлі, а тоді здивувався знов, угледівши в машині мене.

— Що це ти замислив, Колліне?

— Та нічого, містере Каунті,— відказав я, міркуючи собі, чи знає і він про наші знегоди.

— Ну й радий же я, що вже нарешті жовтень,— мовив містер Каунті й потер між пальцями повітря, немовби хотів намацати в ньому, як ото в тканині, прядки холоду.— Бо влітку нам просто життя немає: печі палають, усе кругом розжарене, чистий жах... А знаєш, синку, тебе там пряниковий чоловічок дожидає — заходь-но і впорай його.

Ні, подумав я, не такий він чоловік, щоб заманити мене до себе, а тоді викликати шерифа.

Його дружина зустріла мене у просякнутому прянощами жарі пекарні так привітно, наче тільки про те й мріяла, щоб я туди прийшов. Навряд чи багато знайдеться таких, кому б не сподобалася місіс Каунті. То була опасиста, некваплива жінка, з дебелими, як у слона, щиколотками, дужими мускулястими руками й широким вилицюватим обличчям, завжди розпашілим від жару; очі її скидалися на голубу цукрову поливу, волосся мало такий вигляд, ніби вона щойно встромила голову в діжку з борошном, а її пекарський фартух теліпався до самісінької підлоги. Такий самий фартух носив і її чоловік, і я не раз бачив, як він, не скидаючи того довжелезного фартуха, біг через вулицю, а потім за ріг, щоб вихилити нашвидкуруч кухоль пива із завсідниками Філового кафе, які стовбичать там цілими днями. В такі хвилини він нагадував мені клоуна — розмальованого, обсипаного пудрою, якогось наче розгвинченого, вайлуватого, а проте по-своєму зграбного.

Звільнивши місцинку на своєму робочому столі, місіс Каунті всадовила мене й поставила переді мною чашку кави та лист теплих булочок з корицею, тих, які так полюбляла Доллі. Містер Каунті зауважив, що я, може, хотів би чогось іншого.

— Я йому дещо пообіцяв... Що я там пообіцяв? Атож, пряникового чоловічка.

Його дружина шльопнула на стіл великий шмат тіста.

— То дитяча забавка. А він уже дорослий... майже дорослий. Скільки тобі років, Колліне?

— Шістнадцять.

— Так само, як Семюелеві,— сказала вона, маючи на думці свого сина, якого ми всі прозивали Мулом, з огляду на те, що він був не набагато розумніший за цю тварину. Я спитав, що від нього чути, бо минулої осені, залишившись на третій рік у восьмому класі, Мул подався в Пенсаколу і вступив до військового флоту.

— Він у Панамі, останній лист звідти був,— відказала місіс Каунті, розкачуючи тісто на пиріжки.— А взагалі листи од нього маємо рідко. Я вже йому якось написала: ти мені, Семюеле, гляди, як не писатимеш додому, то я дам знати президентові, скільки тобі літ насправді. Бо він же, бач, набрехав там, а то б його не взяли. Я тоді себе не тямила з люті. Пішла до школи та й ну того містера Генда сварити: мій Семюел, кажу, через те й утнув таку штуку, що вже терпцю йому не було весь час у восьмому класі лишатися, такому здоровому серед малих дітей. А тепер