Читати книгу - "Список Шиндлера"

Дівчата трохи поробили гримаси, немовби могли перебирати роботою і навіть відмовити. Робота не важка, запевнив він. Там усього, що треба, навчать. Чоловічок відрекомендувався: Авраам Банкєр, управитель. Звичайно, ще є господар-німець.

— А який той німець? — спитали дівчата.

Банкєр усміхнувся так, ніби збирався зараз раптово справдити їхні надії. Непоганий, сказав він.

Увечері Едіт Лібґольд зустрілася з іншими нічними працівниками емалевої фабрики і покрокувала з ними через гетто на Заблоче під охороною єврейського ОД. У колоні вона стала розпитувати досвідчених робітників про порядки на «Deutsche Email Fabrik».

— Там дають дуже наваристий суп, — розповіли Едіт.

— Б’ють? — спитала вона.

— Ні, то не таке місце, — відповіли їй. — Це не фабрика бритв Бекманна, більше схоже на Мадріча. У Мадріча добре, і в Шиндлера теж.

Біля входу на фабрику Банкєр зібрав новеньких в окрему колону і повів нагору повз порожні столи до дверей з табличкою «Herr Direktor». Едіт Лібґольд почула, як густий голос погукав їх усередину. Гер директор сидів за столом у кутку і палив цигарку. Його русяве волосся було немовби щойно вкладеним, вбраний він був у двобортний костюм із шовковою краваткою. Директор мав вигляд людини, яка зібралася в гості, але затрималася спеціально для того, щоб їм дещо сказати. То був великий і ще молодий чоловік. Від такої гітлерівської мрії Едіт очікувала лекції про воєнну економіку і підвищення виробничих квот.

— Хочу вас привітати, — сказав він польською мовою. — Ви є частиною розширення цієї фабрики. — Він відвів очі, мабуть, подумавши: «Не треба їм такого казати — вони тут кревно не зацікавлені».

Тоді, не зморгнувши оком, без жодного вступу чи поруху плечима, директор сказав:

— На цьому місці ви будете в безпеці. Хто працюватиме тут, той переживе війну.

Відтак він побажав усім хорошої ночі і вийшов разом з ними з кабінету, дозволивши Банкєру притримати працівників на сходах, тож гер директор спустився першим і сів за кермо своєї машини.

Обіцянка всіх вразила. Це було щось надзвичайне. Як людина — не Господь Бог — може таке обіцяти? Але Едіт Лібґольд відчула, що повірила цим словам моментально. Не те щоб вона цього хотіла; так, це була обіцянка-цяцянка доволі ризикованого характеру. Проте тієї секунди, коли гер Шиндлер промовив ці слова, не залишалося нічого іншого, як повірити.

Нові працівниці DEF слухали свій інструктаж у щасливому заціпенінні. Немовби якась божевільна стара циганка, що їй нема чого втрачати, наворожила кожній з них шлюб із графом. Ця обіцянка назавжди змінила те, чого Едіт чекала від життя. Навіть якби її застрелили, здається, вона би підскочила на рівні ноги й закричала: «Ні, сам гер директор сказав, що цього не буде!»

Робота особливого розуму не вимагала. Едіт носила до печі посуд, щойно вийнятий з емалі, на довгій палиці з гачками. А носячи, міркувала над обіцянкою гера Шиндлера. Такі абсолютні речі може обіцяти лише безумець. А він навіть оком не змигнув. Проте був при здоровому глузді. Адже він — ділова людина, запрошена до когось вечеряти. Тож він має знати, що каже. Але для такого потрібне якесь іще одне бачення — може, зв’язок із Богом, чортом чи порядком речей. І знов-таки — його рука з золотою каблучкою-печаткою не була рукою провидця. Це була рука, звична тримати келих, у ній можна було відчути ніби приховану ласку. І знов Едіт подумала про те, чи він при здоровому глузді, про сп’яніння, про містичні пояснення, про якусь техніку, за допомогою якої гер Шиндлер заразив її впевненістю.

Подібні цикли думок не раз повторювалися цього року і в наступні роки в усіх, кому Оскар Шиндлер дав таку запаморочливу обіцянку. Комусь у його словах почувся прихований сенс. Якщо цей чоловік не має рації, якщо він трохи користується своєю силою, щоб передати власну переконаність, — то нема на світі ні Бога, ні людяності, ні хліба, ні руки допомоги. А є хіба шанси, і то не дуже певні.

Розділ 9

Тієї весни Шиндлер залишив краківську фабрику і рушив своїм BMW на захід, через кордон і посвіжілими весняними гаями до Цвіттау. Він мав побачити Емілію, тіток і сестру. Вони всі об’єдналися проти його батька, всі плекали вогонь материного мучеництва. Коли існувала якась паралель між долею його покійної матері і його дружини Емілії, то Оскар Шиндлер у своєму пальті з хутряним коміром, тримаючи зроблене на замовлення кермо руками в лайкових рукавичках, тягнучись по наступну турецьку цигарку на рівному перегоні розталої дороги через Єсеніки, жодним чином її не помічав. Не дитяча справа — думати над таким. Його батько був богом, і з нього мало спитатися більше.

Оскар полюбляв гостювати в тіток — йому подобалося, як вони сплескували руками, побачивши крій його костюма. Молодша сестра вийшла заміж за службовця-залізничника і жила в симпатичній квартирі, наданій залізницею. Її чоловік був поважною особою у Цвіттау, адже місто було залізничною розв’язкою і мало великі вантажні склади. Оскар пив із сестрою та шваґром чай, а тоді шнапс. У цих посиденьках відчувався настрій взаємного привітання: молоді Шиндлери непогано влаштувалися.

Звичайно, саме Оскарова сестриця доглядала Емілію, коли та нещодавно хворіла, і вона ж потайки ходила розмовляти з батьком. Вона могла зважитися хіба що на деякі натяки щодо замирення. Вона говорила це за чаєм і у відповідь почула сердите бурчання.

Потім Оскар обідав удома з Емілією. Вона дуже втішилася, що чоловік приїхав на свято. Вони можуть разом узяти участь у великодніх обрядах, як водилося за старих добрих часів. Обряди й церемонії їм цілком пасували, адже вони так танцювали одне навколо одного весь вечір, дбаючи одне про одного за столом, як люб’язні незнайомці. Але в думці і в серці обоє — і Емілія, й Оскар — чудувалися, наскільки химерне все в їхньому шлюбі: Оскар міг запропонувати і дати більше комусь незнайомому, якимсь робітникам у своїх цехах більше, ніж їй.

Постало питання, чи переїде Емілія до нього в Краків. Якби вона здала свою квартиру в Цвіттау, то в неї не було б іншого вибору, крім Кракова. Вона вважала своїм обов’язком бути при Оскарі; говорячи мовою католицької моралі, його відсутність у домі могла довести до гріха. Проте життя з ним у чужій країні було б стерпним, лише коли б він був обережним, стриманим і беріг її почуття.