Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Замовкло все з двох боків — і з нашого, і з німецького. Підійшла до Кості, нагнулася, поклала на санки-волокуші і повезла до наших. Іду, а сама думаю: "Тільки б не в спину, нехай краще в голову стріляють". Ось зараз... зараз... Останні хвилини мого життя... Зараз! Цікаво: я відчую біль чи ні? Як страшно, мамочко! Але не пролунало жодного пострілу...

Форми на нас було не напастися: ось дали новеньку, а за кілька днів вона вся в крові. Мій перший поранений — старший лейтенант Бєлов, мій останній поранений — Сергій Петрович Трофимов, сержант мінометного взводу. У сімдесятому році він приїжджав до мене в гості, і я показала дочкам його поранену голову, на якій і тепер великий шрам. Усього з-під вогню я винесла чотириста вісімдесят одного пораненого. Хтось із журналістів підрахував: повний стрілецький батальйон... Тягали на собі чоловіків, у два-три рази важчих за нас. А поранені вони ще важчі. Його самого тягнеш і його зброю, а на ньому ще шинель, чоботи. Візьмеш на спину вісімдесят кілограмів і тягнеш. Скинеш... Ідеш за наступним, і знову сімдесят-вісімдесят кілограмів... І так разів п’ять-шість за одну атаку. А в тобі самій сорок вісім кілограмів — балетна вага. Тепер уже не вірю... Сама собі не вірю...»

Марія Петрівна Смирнова (Кухарська),

санінструктор

«Сорок другий рік... Йдемо на завдання. Перейшли лінію фронту, стали біля якогось кладовища. Німці, ми знали, стоять за п’ять кілометрів від нас. То була ніч, вони повсякчас кидали освітлювальні ракети. Парашутні. Такі ракети горять довго і висвітлюють далеко всю місцевість. Взводний привів мене на край кладовища, показав, звідки кидають ракети, де чагарник, з якого можуть з’явитися німці. Я не боюся небіжчиків, змалку кладовища не боялася, але мені було двадцять два роки, я вперше стояла на посту... І я протягом цих двох годин посивіла... Перше сиве волосся, ціле пасмо я побачила вранці. Я стояла і дивилася на той чагарник, він шелестів, рухався, мені здавалося, що звідти йдуть німці... І ще хтось... Якісь потвори... А я — сама...

Хіба то жіноча справа — стояти вночі на посту на цвинтарі? Чоловіки легше до всього ставилися, вони вже готовими були до цієї думки, що треба стояти на посту, треба стріляти...

А нам все одно те стало несподіванкою. Або робити перехід у тридцять кілометрів. З бойовою викладкою. Коли спека. Коні падали...»

Віра Сафронівна Давидова,

рядовий піхотинець

«Ти запитуєш, що на війні найстрашніше? Чекаєш від мене... Я знаю, чого ти чекаєш... Думаєш, я відповім: найстрашніше на війні — смерть. Померти.

Ну, так? Знаю я вас... Журналістські штучки... Ха-ха-а-а... Чому не смієшся? Га?

А я ось що скажу... Найстрашніше для мене на війні — носити чоловічі труси. Ото було страшно. І це мені якось... Я не висловлю... Ну, по-перше, дуже негарно... Ти на війні, готуєшся померти за Батьківщину, а на тобі чоловічі труси. Взагалі, ти кумедна на вигляд. Недоладна. Чоловічі труси тоді носили довгі. Широкі. Шили із сатину. Десятеро дівчаток у нашій землянці, і всі вони в чоловічих трусах. О Боже мій! Узимку і влітку. Чотири роки.

Перейшли радянський кордон... Добивали, як казав на політзаняттях наш комісар, звіра в його власному лігві. Біля першого польського села нас переодягли, видали нове обмундирування і... І! І! І! Привезли вперше жіночі труси і бюстгальтери. За всю війну вперше. Ха-а-а... Ну, зрозуміло... Ми побачили нормальну жіночу білизну...

Чому не смієшся? Плачеш... Ну, чому?»

Лола Ахметова,

рядова, стрілок

«Мене на фронт не брали... Якихось шістнадцять років мені, до сімнадцяти ще далеко. А взяли в нас фельдшера, їй принесли повістку. Вона дуже плакала, у неї вдома хлопчик маленький залишався. Я пішла до військкомату: "Візьміть замість неї мене". Мама не пускала: "Ніно, ну скільки тобі років? Може, там і війна невдовзі скінчиться". Мама є мама.

Бійці — хто сухарик, хто цукру шматочок мені залишить. Оберігали. Я не знала, що в нас "катюша" є, у прикритті за нами стоїть. Почала вона стріляти. Вона стріляє, гуркіт навколо стоїть, все горить. І так то мене вразило, так я злякалася того гуркоту, вогню, шуму, що впала в калюжу, пілотку загубила. Бійці регочуть: "Ти що, Ніночку? Ти що, люба?"

Атаки рукопашні... Я що запам’ятала? Я запам’ятала хруст... Починається рукопашна: і відразу той хруст — хрящі ламаються, людські кості тріщать. Звірячі крики... Коли атака, я з бійцями йду, ну, трохи позаду, вважай — поруч. Усе перед моїми очима... Чоловіки заколюють один одного. Добивають. Доламують. Б’ють багнетом у рот, в око... У серце, у живіт... І це... Як описати? Я слабка... Слабка, щоб описати... Словом, жінки не знають таких чоловіків, вони їх такими вдома не бачать. Ні жінки, ні діти. Моторошно взагалі робиться...

Після війни повернулася додому до Тули. Ночами все кричала. Уночі мама із сестрою сиділи зі мною... Я прокидалася від власного крику...»

Ніна Володимирівна Ковеленова,

старший сержант,

санінструктор стрілецької роти

«Прибули ми до Сталінграда... Там смертні бої йшли. Найсмертельніше місце... Вода і земля були червоні... І ось з одного берега Волги нам треба переправитися на другий. Нас ніхто слухати не хоче: "Що? Дівчата? Кому ви до біса тут потрібні! Нам стрілки й кулеметники потрібні,