Читати книгу - "Найкраще в мені"

— Тоді, може, не варто так довго обідати.

Малий реально дратував. І він насправді був малим, навіть якщо суто технічно був старшим за нього. Але все-таки Алан найменше хотів, аби Бастер доповів Ронові про затримки.

— Справа не в обідах, — відповів Алан, намагаючись звучати серйозно. — Справа в тому, аби обслужити всіх замовників. Не можна прибігти й побігти далі. До людей треба говорити. Наша робота полягає в тому, щоб наші замовники були задоволені. Саме тому я завжди роблю так, аби впевнитися, що все робиться за правилами.

— І паління теж? Ти знаєш, що не можна палити за кермом?

— У всіх є недоліки.

— А радіо на повну?

Ой-ой. Малий, очевидно, складає перелік, і Аланові слід міркувати швидше.

— Та я ж це для тебе. Типу відсвяткувати, ясно? Це кінець першого твого тижня, і ти був молодець. От коли сьогодні все поробимо, обов’язково Ронові дам про це знати.

Згадати про Рона такими словами було достатньо, аби Бастер замовк на пару хвилин, чого було, звісно, замало, але після тижня в його товаристві хоч якесь мовчання здавалося досягненням. День тільки почався, а наступного тижня він працюватиме сам-один. Слава Богу!

А сьогодні? Треба було зробити усе, аби вихідні розпочалися як треба, і для цього у першу чергу треба було забути про Бастера. Увечері він навідається до «Тайдвотера», барчик на околиці міста, — тільки там і можна знайти хоч якусь подобу нічного життя. Він хильне пива, пограє на більярді, і, якщо пощастить, там буде та симпатична барменка, що носить тісні джинси, які підкреслюють її стегна як треба, яка має на собі майку з глибоким вирізом і нахиляється уперед усім тілом, передаючи йому пиво, яке від цього видовища стає ще смачнішим. А потім у суботу й неділю так само, якщо тільки в матері є власні плани з тим її Лео, і вона не прийде до його вагончика, як було вчора.

Чому б їй просто не одружитися з тим Лео — Алан не міг збагнути. Може, в неї тоді були б цікавіші справи, аніж стежити за вже дорослим сином. Йому б дуже не хотілося, аби матір мала на нього плани цими днями, бо складати їй компанію він аж ніяк не збирається, ні-ні. Яка різниця, чи тяжко йому працюватиметься в понеділок зранку? Бастер тоді вже сяде у свою вантажівку, а це таки заслуговує на святкування, бо що тоді святкувати, як не це?

* * *

Мерилін Боннер переймалася через Алана.

Не постійно, звісно. До того ж, вона робила все можливе, аби тримати свої страхи при собі. Зрештою, він був уже дорослий, і вона розуміла, що той уже в такому віці, коли треба приймати власні рішення. Та вона була його матір’ю, і, як їй здавалося, головною його проблемою була схильність обирати найпростіший шлях, який нікуди не вів, тоді як менш прості шляхи обіцяли хоч якісь перспективи. Її хвилювало, що він ставиться до свого життя, наче підліток, а не двадцятисемирічний чоловік. Минулого вечора, коли вона зайшла до його вагончика, він грався у відеогру, і першим, про що він спитав, було «чи не хоче вона спробувати». І коли вона стояла на порозі, то не могла збагнути, як це вдалося виростити сина, який зовсім її не знає.

Утім, вона розуміла, що могло бути гірше. Набагато гірше. За великим рахунком, з Аланом усе було гаразд. Він був добрим, він мав роботу, не знаходив біди на свою голову, і це було непогано як для його віку й теперішніх часів. Можна що завгодно казати, але Мерилін читала газети й звертала увагу на чутки. Вона знала, що купа його друзів, його однолітків, яких вона знала змалечку, — і дехто з них походив із заможніших сімей — опустилися до наркотиків й пляшки, а то й втрапили за ґрати. І це було не дивно для цієї місцевості. Звісно, одноповерхова Америка породила багато героїв, і всі звикли бачити її, як на картинах Нормана Роквелла [8], та дійсність сильно відрізнялася від такого уявлення. За винятком лікарів і юристів, або тих, хто мав свою справу, мало хто в Орієнталі міг розраховувати на гідний заробіток — як і в інших невеликих містечках. І хоч це було ідеальне місце для виховання дітей, молодим дорослим тут було робити нічого. У містечках не було — та й не буде — вакансій для управлінців, у вихідні не було куди піти, не було нових людей, аби заводити знайомства. Вона не розуміла, чому Алан хоче лишатися тут, зрештою, якщо він щасливий і сам заробляє собі на життя, то вона готова полегшити йому шлях, навіть якщо знадобилося придбати для нього вагончика, до якого рукою подати, аби він зміг зробити перші кроки у самостійному житті.

Ні, у неї не було жодних ілюзій щодо Орієнтала. У цьому сенсі вона сильно відрізнялася від інших представників вищого світу міста, а коли втратила чоловіка і постала перед необхідністю прогодувати двох дітей, то її ставлення до речей змінилося. Приналежність до сім’ї Беннетів й диплом Університету Північної Кароліни не завадив банкові спробувати відібрати в неї сад. Та й сімейні зв’язки не допомогли у боротьбі за виживання. Навіть престижний диплом економіста не став для неї перепусткою в ліпше життя.

Урешті-решт усе зводилося до грошей, до того, що людина справді робить, а не ким вважає себе. Це була одна з причин, чому дотримання статус-кво в Орієнталі не було більше можливим. Днями вона найняла працьовитого іммігранта, що його їй порадила одна колишня університетська королева краси, яка вважала, що світ належить їй за правом народження. Людей, подібних до Евелін Кольє й Юджинії Вілкокс, вона вже давно вважала чимось на зразок динозаврів, хоча Евелін і Юджинія сприйняли б таку її думку як богохульство. Вони жили у світі, якого давно вже не існувало. Нещодавно під час зустрічі міського бомонду вона десь так їм і сказала. Раніше за такі слова її рішуче засудили б, однак тепер Мерилін була чи не єдиним підприємцем у місті, чия справа процвітала, тому заперечити їй ніхто не міг — навіть Юджинія Вілкокс і Евелін Кольє.

Після смерті Девіда минуло багато років, і за цей час вона навчилася цінувати незалежність, яка далася їй потом і кров’ю. Вона навчилася довіряти інстинктам і не могла не визнати за собою приємного відчуття, що його давав контроль над власним життям: їй більше не