Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

населення як до людей, «неповноцінних у всіх відношеннях», нацисти намагалися позбавити українців їхнього культурного спадку, аби, як підкреслював Е. Кох, у майбутньому німці не знали, що на підкорених землях Сходу колись жили люди, які могли створювати мистецькі шедеври. Загалом з українських музеїв було викрадено й вивезено щонайменше 330 000 найцікавіших експонатів, з яких в Україну після війни повернулися лише десятки.

Паралельно з розкраданням музеїв нацисти влаштували пограбування й фактичне знищення українських бібліотек та архівів. З цією метою вже напередодні та на початку війни в Німеччині було сформовано спеціальні групи фахівців із Прусської бібліотеки та архіву. Серед найбільш пограбованих бібліотек України опинилася Львівська бібліотека Академії наук, з якої вивезли понад 5000 найдавніших рукописів, більш ніж 3000 стародруків, понад 2000 рідкісних гравюр, усі рукописи Ю. Словацького та А. Міцкевича, колекцію оригінальних малюнків А. Дюрера, усі книги-унікуми XVI століття, книги з королівських книгозбірень тощо. 15 000 книг було забрано з Київської бібліотеки імені С. М. Кірова, понад 7000 унікальних видань «зникло» з бібліотеки Київського університету, була розграбована Харківська бібліотека імені В. Г. Короленка. Загалом з українських книгозбірень було вивезено понад 50 000 000 книг і періодичних видань.

Найжахливішою втратою архівного фонду України стало знищення Київського центрального архіву давніх актів, який містив найбагатші колекції актових книг, укомплектованих у 500 фондах. Майже повністю було спалено Кіно-фото-фоноархів у Києві. Понад 1 000 000 справ загинуло в Київському обласному архіві. Колосальних збитків зазнали архіви Полтави, Харкова, Дніпропетровська, Донецька. Загалом в Україні безповоротно було знищено 21 000 000 архівних одиниць.

Остерігаючись релігійного відродження майже так само, як і національного, гітлерівці вирішили від самого початку підірвати церкву внутрішнім протистоянням і контролювати її повне невтручання в політичні справи. У листопаді 1941 р. Е. Кох видав спеціальні інструкції в справі церкви. У них було наказано стежити за тим, аби священики не робили політичних заяв; припинити практику висвячення єпископів без згоди німецької адміністрації; намагатися максимально роз’єднати наявні православні конфесії, використовуючи особисті суперечки між єпископами.

Особливо сильною на той час була Українська греко-католицька церква (УГКЦ) у Галичині на чолі з авторитетним митрополитом Андреєм (Шептицьким). Перебуваючи під захистом Ватикану, УГКЦ мала власну позицію в багатьох питаннях суспільного життя регіону. Відносний лібералізм німецького окупаційного режиму в дистрикті Галичина створював у діячів греко-католицької церкви ілюзію щодо можливого позитивного ставлення німців до створення української держави після перемоги над більшовизмом. Тож греко-католицьке духовенство, як і більшість населення регіону, вітало прихід німців у 1941 р. і впродовж усієї окупації закликало галичан зберігати лояльність до влади, сумлінно працювати, сплачувати податки, не втручатися в політику й своєю працею заслужити визнання за українцями права на власну державність у новій Європі.

Значною мірою таке позитивне ставлення до німців було зумовлене також тим, що Галичина була колишньою австрійською провінцією, де німецьку владу не розглядали як щось цілком екзотичне. Гітлерівський Рейх сприймали як таку саму німецьку державу, якою була імперія Габсбургів, і сподівалися на традиційні німецькі порядність, дисциплінованість та об’єктивність. Пам’ятаючи, що українці в Австрійській імперії були чи не найлояльнішою нацією, за що Відень толерував український культурний і національний рух, українське духовенство Галичини сподівалося, що за лояльність нова влада так само віддячить українцям правом на вільний розвиток.

Найбільш неприйнятними для греко-католицького кліру стали жахливі німецькі репресії проти єврейського населення. Рятуючи тисячі євреїв від геноциду, греко-католицькі священики вихрещували їх або видавали сфальшовані документи про хрещення. Митрополит А. Шептицький переховував у своїх палатах у Львові 15 родин єврейських рабинів і 150 єврейських дітей. У греко-католицьких монастирях знайшли притулок 1700 євреїв-утікачів із гетто. А. Шептицький єдиний із високих церковних ієрархів окупованої Європи в лютому 1942 р. звернувся з листом на ім’я рейхсфюрера СС Г. Гіммлера з протестом проти геноциду єврейського народу. У листопаді того ж року митрополит оприлюднив своє архіпастирське послання під назвою «Не убий!», у якому виступив із засудженням будь-яких репресій проти мирного населення й попередив, що відлучить від церкви будь-якого греко-католика, задіяного в них. Водночас митрополит Андрей продовжував вірити в можливість виникнення таких політичних умов, коли нацисти будуть змушені піти на поступки українцям і дозволять створити власну державу. Коли у квітні 1943 р. гітлерівці оголосили набір до української дивізії СС, владика вважав за необхідне підтримати цю акцію, акцентуючи на тому, що майже немає такої ціни, яку не варто було б заплатити за створення власної української армії.

Розрахунки вищого керівництва УГКЦ на зміну німецької політики щодо питання української державності не справдилися, однак толерантний курс церкви не змінився. Наприкінці 1943 р. і впродовж 1944 р. лояльність церкви була зумовлена необхідністю забезпечити фізичне виживання українського населення Галичини в момент проходження фронту.

Нищення цивільного населення й військовополонених в окупованій Україні

За роки окупації Україна втратила приблизно 4 000 000 цивільних громадян: 1 900 000 євреїв (75 % від усіх євреїв, знищених на окупованій території СРСР), 1 700 000 українців, близько 100 000 ромів; решту становлять росіяни, поляки, білоруси, болгари, татари, чехи та представники інших національностей. З 6 200 000 радянських військовополонених гітлерівці знищили 4 300 000, з яких на території України померло від ран, холоду, голоду й знущань або було вбито 1 800 000 осіб.

Безперечно, такі колосальні втрати серед мирного населення стали наслідком втілення політичних і расових доктрин нацизму. Звинувачуючи євреїв у «всесвітній змові», А. Гітлер прагнув знищити все єврейське населення Європи, і українські землі, на жаль, не стали винятком. Реалізуючи власний «афоризм» про те, що цигани — «народ веселий, але непотрібний», нацистський вождь прирік на тотальне винищення ще одну «неповноцінну» націю. Урешті-решт, боячись «біологічної сили» українців та інших слов’ян, А. Гітлер поставив за мету «зменшити» слов’янське населення Центральної та Східної Європи до 30 000 000 осіб.

Намагаючись у зародку задушити будь-який активний чи пасивний опір на окупованих територіях, фюрер іще до початку війни із СРСР наказував ліквідовувати в майбутньому всіх комуністів. А з листопада 1941 р. поширив цей наказ і на українських націоналістів, які, на його думку, виявилися надто нав’язливими в прагненні відродити державність.

Першими «під ніж» нацистської каральної машини потрапили євреї та комуністи. Єврейські погроми й масові страти євреїв, які провокували нацисти, розпочалися вже в перші дні війни. На кінець липня 1941 р. німецькі айнзацкоманди (нерідко з допомогою добровольців із місцевого населення та військовополонених) здійснили масові розстріли євреїв у Львові, Дрогобичі, Станіславові, Тернополі, Золочеві, Бережанах, Луцьку, Рівному, Дубні, Проскурові, Житомирі й Бердичеві. За перші