Читати книгу - "Грішна"

вмивальники без кранів, повз пісуар, забитий недопалками й сміттям. Опустила світло на оголене тіло, що лежало на боку за пісуаром. Крізь заплутане чорне волосся було видно відкриті лицьові кістки. Трупожери вже наїлися свіжого м’яса: тіло було поцятковане численними слідами пацючих зубів. Але найбільше її налякало не те, як гострі зуби спотворили тіло, а його мініатюрність.

«Невже дитина?»

Мора присіла біля тіла, яке лежало правою щокою на підлозі. Зігнувшись нижче, вона побачила розвинені груди — точно не дитина, зріла жінка, просто дрібної статури, зі стертими рисами обличчя. Трупожери жадібно обгризли відкриту ліву половину обличчя, зжерли шкіру, навіть носовий хрящ. Шкіра, що лишилася на тілі, була доволі темна. «Латиноамериканка?» — подумала Мора, ведучи промінь ліхтарика через сухорляві плечі вузлуватим хребтом. Оголене тіло було вкрите темними, мало не фіолетовими вузликами. Вона посвітила на ліве стегно й сідницю, й побачила там нові ушкодження. Рвані рани спускалися вниз стегном і литкою до…

Промінь завмер на щиколотку.

— Господи, — вимовила Мора.

Лівої ступні не було. Щиколоток закінчувався куксою, почорнілою від гниття.

Вона перевела світло на другу ногу й побачила ще одну куксу. Правої ступні теж не було.

— Подивіться на руки, — запропонував Кроу, який саме підійшов ближче. Він додав свій ліхтарик до її променя, у світлі стало видно руки, що ховалися в тіні тіла.

Замість долонь Мора побачила ще дві кукси з нерівними від пацючих зубів краями.

Вона ошелешено відсахнулася.

— Я так думаю, не пацюки ж їх від’їли, — припустив детектив.

Мора глитнула.

— Ні. Ні, це була ампутація.

— Гадаєте, вона тоді була ще жива?

Мора подивилася на брудні кахлі й побачила лише невеличкі темні калюжі біля кукс, без плям від фонтану крові.

— Коли їх відрізали, артеріального тиску вже не було. Це було зроблено посмертно. — Вона подивилася на Кроу. — Кінцівки знайшли?

— Ні. Він їх забрав, чортзна-чому.

— Є логічна причина для такого вчинку, — завважив Сліпер. — Ми тепер не маємо відбитків пальців, тож не можемо встановити особистість.

Мора почала:

— Якщо він намагався позбавити її особистості… — Зупинилася, подивилася на обличчя, на проблиск кістки, і від значення цього її охопила хвиля жаху. — Її треба перевернути.

Вона взяла одноразове простирадло зі свого набору, розклала поряд із жертвою. Сліпер і Кроу разом перекотили на нього тіло.

Сліпер зойкнув і відсахнувся: стало видно правий бік обличчя, що лежав на підлозі. А ще — отвір від кулі з лівого боку грудей.

Та старого детектива шокувала не вогнепальна рана, а обличчя жертви, позбавлені повік очі, що дивилися на них. Цей бік обличчя, притиснутий до кахлів убиральні, мав би бути недоступний для зубів гризунів, однак шкіри все одно не було. Відкриті м’язи зсохлися, мов шкіряні ремінці, і крізь них перлинно проглядала вилицева кістка.

— Це теж зробили не пацюки, — мовив Сліпер.

— Так, — погодилася Мора. — Це робота не трупожерів.

— Господи, він просто здер її? Наче знімав…

«Маску». Тільки-от ця маска не з гуми й не з пластику, а з людської шкіри.

— Він зрізав її обличчя. Відрізав руки. Не лишив нам можливості її впізнати, — сказав Сліпер.

— Але для чого забирати ступні? — спитав Кроу. — У цьому немає сенсу, особистість не встановлюють за пальцями ніг. До того ж вона не схожа на жертву, яку аж надто шукатимуть. Вона наче чорна? Чи латиноска?

— Як раса пов’язана з тим, шукатимуть її чи ні? — запитала Мора.

— Просто кажу, що це не якась домогосподарка з передмістя. Чого б вона опинилася в такому районі?

Мора підвелася. Зневага до Кроу раптом стала така сильна, що їй важко було стояти поряд з ним. Вона обвела ліхтариком приміщення, промінь висвітив умивальники й пісуари.

— Там на стіні кров.

— Я б сказав, що там він її й пришив, — припустив Кроу. — Затягнув сюди, притиснув до стіни й спустив курок. Тоді ампутував усе, що треба, там, де вона впала.

Мора вдивилася в кров на кахлях. Лише кілька плям, бо жертва тоді була вже мертва. ЇЇ серце зупинилося, припинило качати кров. Вона нічого не відчувала, коли вбивця присів поряд з нею й занурив лезо глибоко в її зап’ясток, розриваючи суглоби. Коли він різав її плоть, знімав шкіру, наче білував ведмедя. А забравши свої призи, він лишив її тут, викинув, наче непотрібну тушу для трупожерів, які заповнили цю покинуту будівлю.

Без одягу, що став би на заваді гострим зубам: за кілька днів пацюки мали дістатися до м’язів.

За місяць — до кісток.

Вона подивилася на Кроу:

— Де її вбрання?

— Ми знайшли лише один черевик. Тенісна туфля четвертого розміру. Гадаю, він її впустив, як вибирався звідси. Лежала в кухні.

— На ній була кров?

— Так. Плями зверху.

Мора опустила очі на куксу на місці правої ступні.

— Отже, він роздягнув її тут, у цій кімнаті.

— Посмертне зґвалтування? — припустив Сліпер.

Кроу пирхнув.

— Хто захоче трахнути жінку з цією мерзотою по всьому тілу? І що це взагалі за висипка? Не заразна ж, ні? Типу віспа чи щось таке?

— Ні, схоже на щось хронічне, не в гострій формі. Бачите, кілька вузликів взялися кіркою.

— Ну, я не знаю, як хтось міг би захотіти її торкнутися, не те щоб трахнути.

— Завжди є така можливість, — не погодився Сліпер.

— Або ж він міг її роздягнути лише для того, щоб відкрити тіло, — сказала Мора. — Щоб прискорити його знищення трупожерами.

— Навіщо тоді перейматися й забирати одяг із собою?

— Можливо, ще один спосіб приховати її особистість.

— Гадаю, він просто хотів його забрати, — сказав Кроу.

Мора глянула на нього.

— Чому?

— З тієї ж причини, з якої він забрав ступні, руки та обличчя. Йому хотілося мати сувеніри. — Детектив подивився на Мору. Серед похилих тіней він здавався ще вищим. Небезпечнішим. — Гадаю, наш хлопчина — колекціонер.

На ґанку горіло світло, вона бачила жовтувате сяйво крізь мереживо снігопаду. О цій порі лише її будинок був освітлений. Стільки ночей вона поверталася до будинку, лампи в якому вмикалися не людською рукою, а електричними таймерами. «Сьогодні, — подумала вона, — хтось насправді на мене чекає».

А тоді побачила, що автомобіля Віктора навпроти її будинку більше немає. «Поїхав, — подумала Мора. — Як завжди, я повертаюся до порожнього дому». Сяйливе світло ґанку, яке здавалося таким привітним, тепер вразило її своїм бездушним холодом.

Поки вона під’їжджала до будинку, у грудях розлилася порожнеча розчарування. Понад усе вона переживала не через те, що він поїхав, а через власну реакцію на це. «Лише один вечір разом, — подумалося їй, — і я повертаюся туди, де була три роки