Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

Анни в театрі не було. Проте вахтер після довгих вмовлянь і розглядання поліційної бірки й документів Вістовича таки погодився дати її адресу Анна, як виявилося, жила поза Берліном, в містечку Шпандау. Очевидно, винайняти житло там було набагато легше. На щастя, поїзди вирушали у тому керунку щогодини, тож з театру Вістович рушив одразу на головний двірець. Прибувши в Шпандау, комісар узяв фіакра і за чверть години опинився біля потрібного будинку.

Актриса мешкала біля затишного парку, що тягнувся уздовж неглибокої річечки, яка далі впадала, мабуть, у Шпрее. У парку росли переважно старі клени, каштани і дуби, що рясно засипали долівку своїм широким іржавим листям. Серед цього листяного моря виднілися дві стрімкі алеї, вздовж яких стояли потріскані від часу дерев’яні лавки.

Будинок налічував тільки два поверхи. Квартира Анни була якраз на другому. Піднявшись сходами, комісар завмер на хвилинку біля потрібних дверей, а тоді обережно натиснув на кнопку дзвінка. Спершу ніхто не відчиняв, і коли він подзвонив удруге, з того боку почулися обережні кроки.

— Хто там? — почув він жіночий голос, який не належав його дружині.

— Моє прізвище Вістович, — трохи розгублено відповів чоловік. А потім додав: — Я з поліції.

— З поліції? — здивувалася жінка. — Що вам потрібно?

— Я шукаю Анну Каліш... Вона тут живе?

Кілька секунд тривала тиша, а потім почулося клацання замка. Двері відчинилися. На порозі постала молода білявка у строгому, як для пішої прогулянки, одязі. Комісар зняв капелюха і привітався.

— Доброго дня, пане Вістовичу, — відповіла жінка. — Пробачте, я не знала, що Анна чекає на вас. Прошу заходити...

— Пані Каліш удома? — знову уточнив комісар.

— Так, — кивнула білявка. — Дещо зле почувається, тому залишилася сьогодні в ліжку.

— А ви...

— Я її подруга. Анна попросила мене побути з нею. Давайте ваше пальто і капелюха...

Повісивши речі на вішак, жінка провела Вістовича в спальню, де з вологим компресом на голові лежала його дружина. Побачивши гостя, Анна кволо всміхнулася.

— Адаме, дорогий... Як добре, що ти приїхав. Правда, я чекала тебе трохи раніше.

— Залізничне сполучення не бездоганне, — сказав комісар, сідаючи на стілець поруч із ліжком.

— Так, але я не чекала тебе сьогодні. Думала, ти також надішлеш мені телеграму... Бачиш, у мене зупинилася Хільда.

— Нічого, — бадьоро сказав той, — але ж для мене ти знайдеш куточок?

— Правду кажучи, якось... не пасує...

Вона замовкла, дивлячись на комісара чи то благальним, чи то рішучим поглядом.

— Що ж... Гаразд, — Вістович закусив нижню губу, подумки пригадуючи, який довгий і важкий шлях він подолав заради неї, а головне — чим довелося ризикнути, аби шеф відпустив його. Адже рано чи пізно Шехтель довідається, що зізнання того Дмітрія Кравцова неправдиві. І на Берлін він вказав тільки тому, що комісар його змусив. Вістович ковзнув поглядом по її блідому обличчю, обрамленому розтріпаними кучерями, яку середньовічної мучениці. Він мав би розлютитися, сказати Анні зараз усе, що думає, але натомість продовжував мовчати. Його дружина все ще була збіса вродливою. І ця її врода, як і раніше, його роззброювала, перетворювала на покірного і слухняного полоненого.

— Що ж усе-таки сталося? — видавив він із себе через кілька хвилин. — Чому ти надіслала мені телеграму?

Анна важко зітхнула й трохи підвелася, спершись на лікті.

— Надіслала, бо втрапила в халепу, а ти єдиний в усьому світі, хто може мені допомогти...

Сказано було це з таким відчаєм і такою щирістю, що комісар майже пробачив їй своє теперішнє дурнувате становище.

— Близько тижня тому в своїй гримерці я знайшла дивну записку від незнайомця з проханням про негайну зустріч, — почала свою розповідь Анна. — Спершу не збиралася йти, але він просив зустрітися в невеличкому ресторані на набережній. Це два кроки від театру, тому я прийшла. У записці ще мовилося, що справа дуже важлива.

— Ти була впевнена, що записку написав чоловік, а не жінка? — запитав Вістович.

Анна відвела погляд.

— Жінки не пишуть мені записок...

— Ти зберегла її?

— Здається, ні.

— Жаль. Що ж, слухаю далі.

— Я спізнилася, але незнайомець мене дочекався. Поводився стримано і ввічливо. Сказав, що він комісар Кріпо.

— Як його звати?

— Лютке... — напруживши пам’ять, пригадала актриса. — Йоахім Лютке. Ми замовили дві склянки вина, але тільки для того, щоб кельнер від нас відчепився. Потім він швидко сказав, що справа надзвичайно серйозна. Мовляв, питання життя і смерті... Втім, договорити не встиг. Мабуть, помітив когось за моєю спиною, бо обличчя його раптом посіріло, а погляд став переляканий, як у загнаного звіра. Попросив мене розіграти сцену невдалого побачення і прийти ввечері до нього додому.

Комісар не втримав цинічної посмішки.

— Я знаю, про що ти думаєш, Адаме, — поспішила сказати жінка, — але він так переконливо говорив і так мене налякав, що я скорилася. Ввечері я сіла в поїзд і поїхала до нього на Рінґбан. Мені хотілося дізнатися в чому річ і покінчити з цим!..

— Поїхала туди сама?

— Так. Тепер я розумію, що це було дурістю, а тоді мене охопив страх. Я сама собі не належала...

— Як ти дісталася туди? — раптом запитав комісар.

— Кажу ж, поїздом. Звідси, зі Шпандау, вони ходять до пізньої ночі.

— А від станції?

— Не пам’ятаю. Здається, взяла фіакр... А що?

— Нічого. Просто намагаюся зрозуміти, хто тебе міг бачити дорогою. Продовжуй.

— Я піднялася сходами до його помешкання. Двері були відчинені, і з квартири нестерпно тхнуло горілим. Всередині починалася пожежа. Але найстрашнішим було те, що Лютке мертвим лежав на підлозі...

На цих словах голос Анни зламався, а тіло затряслось від ридання. Вістович обійняв її й дочекався, коли та заспокоїться. Як же давно вона не була так близько до нього.

— Ти була впевнена, що він мертвий? — запитав комісар, коли жінка повернулася в попереднє положення.

— Не знаю. Він лежав...

— Було видно кров?

— Ні, але наступного дня газети написали про вбивство.

— Однак ти не маєш певності, чи був цей Лютке мертвим на той момент, коли ти його знайшла?

— Ні... О Господи! А якщо він