Читати книгу - "Вибрані твори"

Як не здержував себе Дмитро, але в полі не витримав: пустив коня на весь кар'єр і, зливаючись з міцним пружним тілом вороного, прислухаючись до кулеметного перестуку кінських ніг, угадував кожен його порух.

«Добрий кінь».

І, згадуючи молоді літа, на скаку пересідав з однієї сторони на другу, швидко обкружляв навколо шиї коня і знову вискочив на сідло. Розумна тварина, розстеляючись в швидкому скаку, навіть вухом не повела. Втягуючись у все зростаючий розгін, з захопленням стежачи, як закружляли сніги і ліси, Дмитро поволі забував сьогоднішню невдачу, і здавалось, що новий план розгрому жандармерії уже наближається до повного виконання — інакше бути не може.

— Інакше бути не може, — вголос повторив, припадаючи до луки, бо вітер гостро врізався в розпалене обличчя.

— Славний коник, товаришу командире? — догнав його біля лісу Пантелій Жолудь. Хлопець в куценькому кожушку, високій шапці, здавалося, неначе вріс у свого стрункого Шпака.

— Хороший, Пантелію. Тільки, гляди, не пропий.

— Не проп'ю, товаришу командире. Візьміть мене у взвод штабної охорони. Не помилитесь.

— Добре, прийму, коли зірвеш будинок жандармерії.

— Зірву, товаришу командире. Двісті кілограмів толу — і каменя на камені не залишиться. Ми їм покажемо, де раки зимують, — торкається ногою до ноги командира.

* * *

В ліску, недалеко від міста, розвідники і підривники, одягнені в поліцейську форму, перехопили дві дороги — шосейну і грунтову.

Снігові хмари притьмарили небо, і шкарубкі сніги не палахкотіли вечірнім сяйвом, а тільки м'яко сочилися блідо-синюватим світлом.

— Допікає ж морозець! — затупотів кружка, а потім пішов навприсядки Кирило Дуденко.

— Це б у теплу хату до добрих людей — душу обігріти! — мрійно протягнув Олекса Слюсар, вертячись, як горобець на тину, на невеличкому акуратному ящику з толом. — Лазорко, завтра підемо до тебе в лісництво колядувати.

— До мене чи підемо, чи ні, а на якомусь мосту чи станції неодмінно заколядуємо, — не випускаючи люльки із рота, промовив Іванець.

— Це»— ми можемо. Що можемо, то можемо… Відступає, значить, фашист з Кавказу? — ні до кого не звертаючись, а просто щоб повторити приємну новину, сказав Дуденко.

— Відступає. Комісар навіть у їхніх газетах вичитав. А вже коли ворог сам про себе так пописує — непереливки йому.

— Цитьте, оратори! — махнув рукою Пантелій Жолудь, і всі насторожено схопилися за зброю.

Далеко на шляху війнула голосиста п'яна пісня.

— Хлопці, заспівали й собі, — перекинув гвинтівку на плече Пантелій. — Ти, Кирило, сиди тут, пантруй за поліцаями, а ми їм назустріч підемо. Перевірте гвинтівки, — і, обнімаючи однією рукою Лазорка, а другою — Олексу, хитнувся, вдаючи п'яного, рушив уперед і голосно вивів перші слова. Бас Лазорка та баритон Олекси низько уплелися в сердечну основу, в добрім звучанні зійшлися докупи, і пісня широко розляглася над битим шляхом, охопила весь невеличкий лісок і аж десь біля хутора розбудила луну.

Віддаючися співові, Пантелій, здавалось, забув про все. Уже наближаючись до двох поліцаїв, замовкли Слюсар і Іванець, а він так само сердечно пускав пісню поверх лісу, так само міцно пригортав дужими руками своїх друзів і навіть усміхався безтурботною доброю усмішкою. Але тільки партизани порівнялися із поліцаями, як руки Пантелія двома могутніми крильми перехопили шиї служакам.

— Ану, цитьте мені, чорти болотяні! Ну, покрутись мені, коли надокучило жити на світі! — так надавив плече вищого, що той брязнув коліньми на шлях.

Іванець і Слюсар зірвали з поліцаїв зброю, вийняли з магазинних коробок набої.

— Слухайте, пани запроданці, — промовив Пантелій, коли всі ввійшли в ліс. — Коли хочете жити — проведете нас у саму поліцію.

— Проведемо, — невпопад і налякано промовили поліцаї.

— Пароль знаєте?

— Знаємо.

Сповістили Симона Гоглідзе і разом з розвідниками рушили до міста.

Варта запитала пароль, пропустила партизанів на місток, безпечно затупцювала по гнучких скрипливих дошках.

— Скажіть, щоб зміну скоріше вислали, бо там, вражі діти, самогон дудлять і в карти ріжуться, а ти мерзни, як сучий син, — гукнув позаду поліцай.

— Добре, скажемо, — відповів Пантелій.

У двір поліції увійшли тільки поліцаї, Гоглідзе і Жолудь. Решта партизанів, наготувавши зброю, розсипалась біля воріт і колючої огорожі.

— Стій! Хто йде? — гукнув вартовий і приклав до плеча гвинтівку.

— Свої! — відповів поліцай.

— Пароль?

— Зелений гай.

Вартовий опустив гвинтівку, підійшов ближче.

— Це ти, Семене?

— Я.

Він ще щось хотів запитати, але в цей час його шию перехопили залізні пальці Пантелія. З хрустом подалася туга горлянка, і невнятний хрип вирвався з широко розкритого рота. Зі своєю здобиччю Пантелій кинувся до підривників, і ті швидко почали розставляти навколо школи невеличкі скриньки з толом. З'єднали їх детонуючим шнуром, підпалили бікфордів шнур і кинулись подалі від старовинної школи.

Спахнуло кілька кущів полум'я, прогримів сильний вибух, і над камінною будівлею високо вгору піднялася темна хмара пилу.

— Оце вам рахунок за двох радистів! — пригрозив кулаком Пантелій.

Пізніше партизани довідалися, що з-під уламків було витягнуто дванадцять напівживих покалічених жандармів, а загинуло сімдесят чотири.

Світанком партизани радісні повертались до табору. Коли увійшли в ліс, Пантелій всю дорогу пустував із Слюсарем, Дуденком і Лазорком, штовхав їх під боки, перекидав у сніг, і, коли на синій чистій скатертині залишався незграбний відбиток, щиро реготався:

— Маняка намалювали. Прямо тобі художники-самоучки. Друзі і собі насіли на Пантелія і насилу втрьох звалили його на високу засніжену купу. Коли ж Пантелій спробував заспівати, на нього насівся Гоглідзе:

— Хватить партизанити, курський соловею. Пора дати відпочинок твоєму маленькому язичку.

В повітрі кружляли такі дрібні сніжинки, що здавалось — то був пилок. Брови і вії у партизанів покривалися білим пушком, із ротів хмаринами виривалася густа пара, під ногами смачно хрустіла тверда синювата шкоринка. Веселе, натомлене тіло просило відпочинку. Тому в уяві приємно блищали приземкуваті землянки із добрим вогником і теплим духом.

Притихлий Пантелій з допитливою цікавістю оглядав ліси, вбрані в розкішні срібні шати, що зводилися то величними будівлями, то дивовижними коронами, то білосніжними легкокрилими птицями і, здавалося, підвівшись над землею, збиралися от-от злетіти вгору. Іноді він ногою вдаряв у стовбур, і все дерево, співаючи октавою, надовго огорталося димчастосизою фатою. Ця забава нагадувала минулі роки мирного часу, коли він ще із школярами бігав по неділях до свого лісу або із батьком полював на зайців та лисиць. Усе пережите було дорогим і неповторним, якими згодом стануть і ці натруджені дні боротьби.

Раптом біля яру Пантелій завмер на місці, рукою дав знати партизанам про небезпеку: він побачив, як два німці везли на лижах третього. Вони