Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Череп

Всіх оффенбаських неофітів поховали на міському кладовищі, яке згодом почало суперечити планам розбудови міста, і в 1866 році його ліквідували. Кості похованих на ньому зібрали й шанобливо перепоховали в іншому місці. Під час цієї ексгумації череп Якова Франка вийняли з могили і з зазначенням «череп єврейського патріарха» передали історіографові міста Оффенбаха. Через багато років за невідомих обставин він опинився в Берліні, де його ретельно обміряли й визнали прикладом расової нижчості євреїв. Після війни череп безслідно зник — може, розсипався в порох під час воєнної бурі, а може, й досі лежить у якихось підземних запасниках музеїв.

Про зустріч у Відні

1777 року Катажина Коссаковська здійснила одну зі своїх найдальших подорожей — до Відня. Вирушила вона туди, аби отримати графський титул та орден Зоряного Хреста, якими її нагородила цісарева Марія-Терезія. Супроводжував її небіж Іґнацій Потоцький, якого вона любила, наче сина. Кажуть, її безпосередність дуже сподобалася цісаревій, і та навіть назвала Коссаковську «дорогою приятелькою».

Під час балу на честь кавалерів ордена радісний Іґнацій влаштував їй сюрприз.

— А вгадайте, тітко, кого я вам привів, — сказав він збуджено.

Коссаковська побачила даму в зеленкувато-блакитній сукні, красиву й витончену. Та, зашарівшись, стала перед Катажиною, всміхнулася і шанобливо вклонилася. Коссаковській стало вельми незатишно, і вона пропалила поглядом свого легковажного небожа за те, що поставив її в таке незручне становище. І тоді та жінка чемно сказала польською:

— Дозвольте, ваша високосте, нагадати про себе: я — Ева Франк.

Проте на розмову забракло часу. Іґнацій лише шепнув тітці на вухо, що тут, при дворі, пліткують, буцімто Ева Франк — фаворитка самого цісаря. Це так приголомшило Коссаковську і викликало в ній таку бурю спогадів, що вона плакала в кареті цілу дорогу з балу.

Іґнацій пояснив собі це природною реакцією літньої пані на почесті, якими того дня її оточили, і не дивувався плачеві. Зауважив лише, що про батька Еви Франк тутешні брати-масони, з якими молодий Потоцький близько приятелював, говорили багато добрих слів.

Катажина померла у своєму маєтку в Кристинополі, доживши до глибокої старості; нею вірно опікувалася така ж старезна Аґнєшка.

Самуель Ашербах та його сестри

Самуель Ашербах, син Рудольфа та Ґертруди Ашербахів, уже вступивши до університету, потрапив у погане товариство, але навчання, хоч і лиха прикупивши, таки закінчив. Після короткої невдалої практики в одній з правничих канцелярій у Відні він, посварившись із начальником, кинув усе і обтяжений боргами, без відома батьків вирушив до Гамбурґа. Там спершу знайшов собі роботу в канцелярії одного судновласника, а згодом почав чимало заробляти як здібний і перспективний правник, якому вдавалося повертати велетенські страхові суми. З якихось не зовсім зрозумілих причин (кажуть, ішлося про вимагання грошей) після року успішної кар’єри зник. Батьки врешті отримали від нього листа з Америки й довго розглядали конверт, який перетнув океан. Лист був із Пенсильванії, а наприкінці стояв підпис «Самуель Ушер». З листа вони дізналися, що він одружився з донькою губернатора і став шанованим правником. Із заморських газет, які все-таки не доходили до віденської кав’ярні, куди вчащали Ґертруда та Рудольф Ашербахи, можна було довідатися, що Самуель — вочевидь, дружина справила на нього хороший вплив — урешті став суддею Верховного суду. У нього народилося семеро дітей. Помер у 1842 році.

Його сестри-близнючки осіли у Ваймарі та Бреслау, де повиходили заміж за поважних єврейських міщан. Чоловік Крістіни, доктор Льове, був активним членом Першого товариства братів — організації прогресивних євреїв у Бреслау. Обоє спричинилися до побудови синагоги «Під білим лелекою». Катаріна, на жаль, померла під час перших пологів, і жодного сліду після неї не залишилося.

Бібліотека братів Залуських та отець-канонік Бенедикт Хмельовський

Книгозбірня, яку так ретельно і не шкодуючи грошей громадили брати-єпископи і про стан якої так хвилювався ксьондз Хмельовський, з часом досягла небувалого розмаху: близько чотирьохсот тисяч томів та двадцять тисяч рукописів, а до того — тисячі офортів і гравюр. 1774 року книгозбірня перейшла в підпорядкування Едукаційної комісії, а 1795 року, після останнього поділу Речі Посполитої, за наказом Катерини II, її на возах та у фургонах протягом кількох місяців перевозили до Петербурга, де вона й перебувала до Першої світової війни. В часи незалежної Польщі те зібрання почасти повернулося додому, але згоріло під час Варшавського повстання.

Добре, що ксьондзові Хмельовському не довелося бачити цього видовища: як вогонь зжирає літери і дрібні клаптики паперу злітають у небо.

Якби люди вміли краще зберігати своє знання про світ, якби карбували його в камені, кристалах, алмазах і таким чином передавали його нащадкам, можливо, світ виглядав би геть інакше. А що ж робити з таким ненадійним носієм, як папір? Яка користь від писання книжок?!

Але у випадку ксьондза Хмельовського навіть матеріал більш певний, камінь і цегла, виявився таким же зрадливим, як папір. Нічого не лишилося ані від його плебанії, ані від його саду та лапідаріуму. Розтрощені плити вкрилися дерном, заросли чагарником, і тепер вигравіювані літери царюють під землею. Щодня минають їх сліпі кроти та дощові хробаки у своїх плутаних мандрівках, байдужі до того, що літера N у слові «dogonim» написана навиворіт.

Мучеництво Юніуса Фрея

Після смерті Володаря Ева покликала Томаса фон Шенфельда до Оффенбаха як Яковового «небожа». Це дивно, але молодь, особливо правовірні з Моравії та Німеччини, привітали його як наступника Володаря. До них приєдналися й деякі поляки, зокрема Лабенцькі та діти Яна Воловського. Кажуть, одного вечора трапилася велика сварка, після якої Томас спакувався й на ранок поїхав геть.

Ще того самого місяця під іменем Юніуса Брутуса Фрея він у товаристві сестри Леопольдини та брата Емануеля прибув до революційної Франції. Вони мали при собі різні рекомендаційні листи, тож одразу опинилися в самому серці подій.

10 дня місяця серпня 1792 року Юніус Фрей та його брат Емануель узяли участь у штурмі палацу Тюїльрі й отримали за це ордени; а місяцем пізніше, аби вшанувати проголошення Республіки, Юніус Фрей усиновив хлопця-сироту, прийняв під свій дах сліпу вдову і почав виплачувати ренту немічному старцеві.

Влітку 1793 року вийшов друком твір Юніуса Фрея під назвою «Philosophie sociale, dédiée au peuple français par un citoyen de la section de la République française», тобто «Суспільна