Читати книгу - "Вибрані твори"

— А в мене, Михайле, радість, — поглянув на нього Тур.

Здогадався, що зараз почує про Соломію. «Ну й нехай».

— Яка? — стримуючи себе, запитав ніби байдуже. Тур наблизився до товариша, охопив його шию правою рукою і ясним поглядом знайшов чорні, напружені очі.

— Закохався, Михайле. Ти іще не знаєш, яка це дівчина Соломія. Про таких тільки в піснях співають. І любить вона мене, як… кріпко любить.

— Це добре, — твердо промовив. — Щасливий ти?

— Щасливий, друже.

Смерканням прийшли у табір. Созінов пропустив у землянку Тура, а сам залишився надворі. Зняв шапку і мовчки рукою витер гарячий піт з чола. Знову болем кричало все тіло, і, щоб трохи забутися, пішов до підривників.

Між деревами майнула тінь, і дозорець з гвинтівкою напоготові став напроти нього. Тьмяно блиснув гранчастий мадьярський багнет, освітлений дальнім виблиском багаття.

— Добрий вечір, — привітався із партизаном, і той, випростовуючись, відступив крок назад, зливаючись із гіллястим розлогим в'язом.

В долинці біля багаття під шатром потемнілих дерев сиділи підривники, тихо розмовляючи між собою, їхні постаті так стиснули вогонь, що здавалось — він пробивався з велетенського зубчастого свічника. На вогнищі розпухлими сомами лежали три авіабомби з виверченими взривачами.

І хоча Созінов уже двічі бачив, як підривники з перегрітих бомб вибирають дорогоцінну вощину толу, проте й досі ця подія не втратила своєї першої свіжості, хвилюючого піднесення. Стоячи на пагорбку в тіні, він добре бачив усе багаття, бомби, що чорними ротами загрозливо наставились на живе партизанське коло.

— Лазорко, розкажи що-небудь про життя Ти ж так ловко і добре умієш говорити! — звертається до Іванця Свириденко. І всі партизани вибухають реготом, крім мовчазного спокійного лісовика Іванця. Уміє ж чоловік іноді й за день навіть слова не промовити, тільки, знай, люльку посмоктує та гак дивиться великими очима, немов розв'язує споконвічну загадку.

— Мовчун, мовчун, а жінку яку вибрав: і говорить, і сміється, і щебече, і співає, і на виду — води напийся, і розуму — хоч позичай без віддання. Ніяк не доберу, як він їй у коханні признався, — притворно дивується і зітхає Олекса Слюсар, завзятий співака і хитрун. Навіть один вираз його скуластого обличчя з лукавими темними очима говорить, що цей хлопець не з тих, які киснуть у всяку погоду.

— Та вона йому сама призналась, — безапеляційно вставляє Пантелій Жолудь і, косуючи оком на Іванця, починає розповідати: — Три роки походив Лазорко до Марії, три пари чобіт стоптав, вже й на четверті набрав юхти, а Марусі і трьох слів не сказав, тільки парубків од дівчини відбив: силища ж у нього, як у ведмедя, — кому охота без половини ребер залишатися. Бачить Маруся, що меду із жука не їсти, то й сама одного вечора іде в атаку: «Лазорко, любий мій, голубе сивий, пташко лісова». А він мовчить. «Люблю тебе, моє щастя». Хоч би бровою парубок повів. «Чи ти дурно до мене ходиш, чи сватати думаєш?» Ані слова Лазорко, тільки слухає, що далі буде. «Як не думаєш брати, я за другого піду». Хоч би тобі повернувся. Розсердилась Маруся, і вже із серцем:

«Чого ти мовчиш, нудьго і болість моя? Чи ти жених мені, чи через пень-колоду сусідів стовпець?» — «Еге, стовпець, — нарешті обізвався Лазорко. — Вдягайся — і пішли до Загсу». — «Так зараз же ніч». — «Ну, тоді не пори гарячки — не вмреш до ранку».

Сміються партизани.

— Добре бреше. І язик не заболить, — виймає люльку із рота Лазорко і знову спокійно починає смоктати чорний пожмакований чубук.

— Лазорко, Лазорко, скоро ти Марії автомата дістанеш? Бо так їй, маленькій, тяжко з рушницею, — уже з співчуттям питається Слюсар.

Загрубіле обличчя Іванця стає по-дитячи зворушливим:

— Стараюся, брате. Англійського «Скотта» дістав їй, а на автомаг не фортунить.

— І чого воно, братці, англійський «Скотт» опиняється у німецько-фашистського скота? Другий фронт? — серйозно питається Пантелій Жолудь.

— Другий фронт! — відповідають партизани, одні з серцем, інші з їдкою насмішкою.

— Чого ви кривитесь? — утішає їх Жолудь. — Уже другий фронт був би як миленький, але містер Черчілль ну ніяк не може діждатися комбінованої погоди.

— Що воно за штука?

— А звідки ж я, братці, знаю, коли сама природа не додумалася до тієї погоди, якої забажалося містеру Черчіллю. Але мені одно ясно: коли над Ламаншем ясно, тоді містер Черчілль боїться пускати кораблі — запримітять їх фашисти. Коли ж над Ламаншем туманно, містер Черчілль спасається пливти, щоб не збитися з дороги. Це ж яких-небудь тридцять кілометрів перепливати, усі прибори на кораблях можуть попсуватися.

— Може б їм наш компас підкинути?

— О, коли б вони мали наш компас! — несподівано багатозначно підводить руку вгору мовчун Іванець.

— Що б тоді містер Черчілль робив?

— Тоді б містеру Черчіллю нічого не залишилось би робити, — твердо вирішує Лазорко, і сміх кружляє навколо багаття.

Созінов підходить до воїнів, і всі встають, вітаючи його. Саме став топитися тол. Партизани залізними невеличкими кочергами почали вибирати його в дерев'яні скриньки.

Неквапні розмови, бурхливі жарти і гострі дотепи потроху втихомирювали, приглушували болючий сердечний щем. Легше стало поміж цими обвітреними завзятими бійцями, що вміли найбільші болі заховати від людського ока, нелюдську вагу підняти натрудженим вірним плечем і, як діти, веселитися після вдалого нападу на ворога.

На вогонь поклали нові авіабомби, закурили.

— Кирило, проспівай-но пісню свою, — звернувся Олекса Слюсар до Дуденка.

— Та нема нічого нового, — і зітхнув.

— Нема? Цілу торбу носить.

— Так хай хтось за гармонією збігає, — поліз Дуденко в свою ремінну сумку, де лежали гранати, тютюн і великий, розпухлий од негоди й часу зошит із віршами.

Незабаром, прихилившись чубатою головою до трьохрядки, обережно розвів міхи, легко кинув пальцями по запітнілому перламутру, наче сам до себе промовив: «Партизанські ночі».

У вечірній тиші душевно забринів його міцний, трохи застуджений голос:

Зима. Холоднеча. Засніжений ліс.

На небі, як сльози, печаляться зорі.

Опівночі друга зміняю в дозорі,

Що вірну гранату, як серце, затис.

В промерзлих чоботях, в кожусі старім

Снігами іде партизан у землянку,

І сни гостюватимуть в нього до ранку,

І мати, і діти зустрінуться з ним.

А другої ночі підем у село,

Будемо з другом громити німоту,

Гвинтівка, граната підуть у роботу,

Щоб щастя над нами, як сонце, зійшло.

Ми клятву дали Україні, Москві,

Що ворог на нашім Поділлі загине…

Ночами не сплять партизани