Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Ти жартуєш,— мовив Страйк. Він уже наполовину підвівся, а тепер знову повалився на лавку.

— «Шановна міс Еллакотт,— почала вголос читати Робін,— перепрошую, що не відповідала на ваші листи. Я не знала, що ви намагалися зв’язатися зі мною,— допіру про це довідалася. Якщо вам зручно, я можу поговорити з вами завтра ввечері о сьомій. Щиро ваша...» І вона дала свій номер телефону,— мовила Робін, приголомшено зводячи на Страйка погляд.— Як це вона «допіру довідалася» ? Я кілька місяців надсилала їй мейли — і всі без відповіді... може, це Анна її спонукала?

— Може,— сказав Страйк.— А це не схоже на людину, яка хоче вже покінчити з розслідуванням.

— Та звісно, що вона не хоче,— мовила Робін.— Але Боже правий, колись усе одно треба ставити крапку.

— І чого ж ми не ставимо?

Усміхнувшись, Робін похитала головою.

— Бо ми віддані своїй справі?

Страйк закурив останню цигарку.

— Конті: остання людина, яка бачила Марго живою. Найближча до Марго людина в клініці...

— Я їй дякую, — повідомила Робін, яка швидко друкувала на своєму мобільному,— і погоджуюся подзвонити завтра.

— Можемо зробити це разом з офісу,— сказав Страйк.— Можна набрати її по «Фейстайму», якщо вона погодиться.

— Я запитаю,— мовила Робін, друкуючи далі.

Коли за кілька хвилин вони вирушили на пошуки цигарок, Робін міркувала про те, як легко вона погодилася вийти на роботу в суботу ввечері, щоб разом зі Страйком допитати Глорію. Вдома більше не чекав сердитий Метью, не лютився через те, як багато вона працює, не підозрював її і Страйка, які невідомо чим займаються самі в офісі ввечері. Їй пригадалося, як Метью не дивився їй в очі, сидячи за столом навпроти неї на досудовому врегулюванні. Він змінив і партнера, і фірму; незабаром він стане батьком. Його життя змінилося, та чи змінився він сам?

Завернувши за ріг, вони опинилися перед базарчиком, що його Страйк подумки охарактеризував як «акри мотлоху». Скільки сягало око, просто на тротуарі були облаштовані торгові ряди: пляжні м’ячі, брелоки, дешева біжутерія, сонячні окуляри, цукрова вата, іриски, плюшеві іграшки.

— Подивися,— раптом сказала Робін, указуючи праворуч. На яскраво-жовтій вивісці писалося: «Ваше життя у ваших руках». На темній шибці дверей під вивіскою був напис: «Читаю по руці. Провидиця», а нижче було коло з уписаними в нього значками всіх дванадцятьох знаків зодіаку й сонцем посередині.

— Що таке? — спитав Страйк.

— Ну, тобі гороскоп складали. Може, я хочу такий і собі.

— Боже збав,— пробурмотів Страйк, рушаючи далі, й Робін усміхнулася сама до себе.

Страйк зайшов у газетний кіоск купити цигарки, а Робін залишилася знадвору.

Чекаючи, поки його обслугують, Страйк знагла відчув донкіхотський імпульс (викликаний, понад сумнів, яскравими кольорами зусібіч, сонцем і цукровими паличками, гуркотом і брязкотом атракціонів і приємною важкістю в животі від найкращої в його житті риби з картоплею) купити Робін іграшкового віслючка. Ідея ще не до кінця сформувалася, а він уже отямився: він що — підліток на денному побаченні зі своєю першою дівчиною? Знову виходячи на сонце, він зауважив, що не зміг би купити віслючка, навіть якби схотів: у кошиках з плюшевими іграшками були тільки єдинороги.

— Повертаємося до машини? — запитала Робін.

— Ага,— відгукнувся Страйк, обриваючи целофан з цигарок, але потім додав,— може, спустимося до моря, перш ніж поїдемо геть?

— О’кей,— погодилася Робін, трохи здивована.— Е... а навіщо?

— Просто уяви: не можна ж побувати біля моря — і навіть не побачити його.

— Це теж щось корнволльське? — запитала Робін, коли вони рушили назад на Гранд-Парад.

— Можливо,— сказав Страйк, затискаючи зубами цигарку й підкурюючи. Зробивши затяжку, він видихнув і заспівав:

Коли ж під Лондонську стіну

Ми дійдемо в кінці, — Страшки, виходьте на війну До істинних бійців.

— «Марш західняків»?

— Він.

— А чому їм так кортить довести лондонцям, що вони — істинні бійці? Хіба це не аксіома?

— Лондон такий,— озвався Страйк, переходячи дорогу,— дратує всіх.

— А я люблю Лондон.

— Я теж. Але я розумію, чому він усіх дратує.

Вони проминули фонтан, у центрі якого була статуя Веселого Рибалки — опасистого бородатого моряка, який біжить підстрибом на вітру і який уже ціле століття з’являється на рекламних плакатах Скегнесса, і пішли через гладеньку бруківку до узбережжя.

Нарешті вони побачили те, що так захотілося побачити Страйкові: під барвінковим небом — безмежний обшир рівного океану халцедонового кольору. Далеко в морі, псуючи виднокрай, вишикувалася армія високих білих вітряків, і хоча сам Страйк насолоджувався холодним бризом, який віяв з океану, проте нарешті зрозумів, навіщо Робін узяла з собою шалик.

Страйк мовчки курив, а прохолодний вітер навіть не міг скуйовдити його кучеряву чуприну. Страйк думав про Джоан. Тільки тепер він збагнув, що її вибір останнього місця спочинку дозволить родичам провідувати її могилу щоразу, коли вони приїжджатимуть на Британське узбережжя. Джоан, яка народилася й виросла в Корнволлі, знала, що в них усіх живе потреба час до часу возз’єднуватися з морем. І тепер, навідуючись на узбережжя, вони віддаватимуть шану не тільки хвилям, а і їй.

— Це були улюблені квіти Джоан — рожеві троянди,— сказав він за деякий час.— Які ти надіслала на похорон.

— Ой, справді? — зронила Робін.— Я... ну, я собі намалювала приємний образ Джоан — з того, що ти мені розповідав, і... мені здалося, що рожеві троянди личитимуть їй.

— Якщо агенція колись збанкрутує,— мовив Страйк, коли вони обоє відвернулися від моря,— ти зможеш повернутися в Скегнесс і влаштуватися провидицею.