Читати книгу - "Чвара королів"

— Так, ласкавий пане, але король Джофрі послав по мене, щоб я його проводила. І ще я хочу помолитися у септі.

— Не питатиму, про кого. — Рот його чудернацько скривився; якщо то була посмішка, то моторошнішої вона ще не бачила. — Цей день може змінити геть усе. Як для вас, так і для дому Ланістер. Якщо подумати, я мав би відіслати вас разом з Томеном. Та напевне, ви й в Маегоровому Острозі не пропадете, якщо тільки…

— Сансо! — залунав через двір хлопчачий голос. — Сансо, до мене!

«Він кличе мене, мов собаку» — подумала вона.

— Його милість бажає вас бачити, — зазначив Тиріон Ланістер. — Побалакаймо після битви, якщо боги на нас зглянуться.

Санса пробралася крізь шереги золотокирейних списників, поки Джофрі махав їй, закликаючи до себе.

— Скоро буде битва! Так усі кажуть.

— Хай змилуються з нас боги.

— Про милість благатиме мій дядько, але я йому її не подарую. — Джофрі оголив меча. На маківці вона побачила рубіна у подобі серця між щелеп лева. Клинок мав три глибокі канавки. — Це мій новий меч, Серцеїд.

«Колись він мав меча на ймення Лев’ячий Зуб» — пригадала Санса. «Ар’я забрала його і викинула в річку. Сподіваюся, Станіс викине цей ще далі.»

— Прегарної роботи, ваша милосте.

— Благослови мого клинка поцілунком. — Він простягнув меча до неї. — Ну ж бо, цілуй!

Зараз він більше, ніж будь-коли, скидався на мале дурнувате хлопчисько. Санса доторкнулася губами до криці, думаючи про те, що радо б поцілувала скільки завгодно мечів, аби лише не цілувати Джофрі. Втім, його це потішило. Джофрі вклав меча до піхов, радісно набундючившись.

— Ти поцілуєш його знову, коли я повернуся, і тоді відчуєш смак крові мого дядька.

«Хіба що його твоїм мечем вб’є хтось із Королегвардії.» При Джофрі та його дядькові мали бути троє: пан Мерин, пан Мандон та пан Озмунд Кіптюг.

— То ви самі поведете лицарів у бій? — спитала Санса, палко сподіваючись на це.

— Я б повів, але дядько Біс каже, що дядько Станіс ніколи не перетне річку. Зате я очолю Три Хвойди і подбаю про зрадників сам.

Джоф солодко всміхався, чекаючи на давно бажану втіху. Тлусті рожеві губи кривилися, надаючи йому вигляду зверхнього та розпещеного. Санса не розуміла, як їй колись могла подобатися його мармиза; зараз її од неї нудило.

— Кажуть, мій брат Робб завжди іде туди, де б’ються найзапекліше, — ляпнула вона, не подумавши. — Втім, він старший за вашу милість. Вже дорослий чоловік.

Від почутого король насупився.

— До брата твого дійде черга, коли я знищу свого дядька-зрадника. Сам твого братика випатраю Серцеїдом, ось побачиш.

Він розвернув коня і вдарив острогами, прямуючи до брами. Пан Мерин та пан Озмунд стали одесну та ошую короля; золотокирейники рушили слідом по четверо у ряд. Біс з паном Мандоном Муром їхали в кінці валки. Варта вітала їх вигуками та свистом. Коли зник останній, у дворищі настала раптова тиша, яка буває на морі перед бурею.

Крізь тишу до Санси долетів спів з септу. Санса обернулася і пішла туди. За нею рушили двоє стайнярів та один стражник, що саме змінився з варти. Решта теж посунула слідом.

Санса ще ніколи не бачила в септі стільки люду та стільки світла. Стовпи веселкового сонячного сяйва падали навскіс крізь кришталі у високих вікнах, вздовж кожної стіни горіли свічки, блимаючи маленькими вогниками, наче зірки. Вівтар Матері та вівтар Воїна омивалися їхнім світлом, але без вірян не залишилися також Коваль, Стариця, Діва та Батько. Навіть перед напівлюдським обличчям Мороку танцювало кілька вогників… бо хто ж іще був Станіс Баратеон, як не Морок, що прийшов усіх судити? Санса відвідала кожного з Седмиці по черзі, запалила свічку на кожному вівтарі, а тоді знайшла собі місце на лаві між старою сивою пралею та хлопчиком, не старшим за Рікона, вдягненим у гарний лляний жупанчик лицарського сина. Рука старої була кістлява, вкрита мозолями, рука хлопчика — маленька та м’яка. Але добре було відчути поруч іще бодай когось. Повітря в септі стояло жарке та важке, пахкотіло храмовим курінням та людським потом, сяяло від світла кришталю та свічок. Дихаючи ним, Санса відчула запаморочення.

Вона знала псалом, який саме співали: навчилася його колись давно від матері у Зимосічі. Санса приєднала свій голос до голосів натовпу.

Добра Мати милосердна,

Од війни синів рятуй.

Зупини мечі та стріли,

Кращий день їм подаруй.

Добра Мати-берегине,

Доньок в згубу не введи,

Бережи гріха та гніву,

На добро нас наряди.

На іншому кінці міста тисячі людей натопталися у Великий Септ Баелора, що стояв на пагорбі Візеньї. Вони теж, напевне, співали; голоси їхні лунали над містом, за річкою, аж до неба. «Боги мусять нас почути» — подумала вона.

Санса знала майже всі псалми і співала разом з усіма, як тільки могла. Вона з’єднувала свій голос зі старими челядниками та молодими зляканими дружинами, зі служницями та стражниками, кухарями та сокольниками, лицарями та шахраями, зброєносцями, кухарчуками і матерями з немовлятами. Вона співала разом з тими, хто був усередині замку, і з тими, хто лишився ззовні, разом з усім містом. Співаючи, вона просила милості для живих та мертвих, для Брана, Рікона та Робба, для своєї сестри Ар’ї та зведеного брата-байстрюка Джона Сніговія, що служив десь на Стіні. Співала за матір, за батька, за діда, князя Гостера та дядька Едмура Таллі, за подругу Джейну Пул, за старого п’яницю короля Роберта, за септу Мордану, пана Донтоса, Джорі Каселя та маестра Лювина. За всіх хоробрих лицарів та простих вояків, що загинуть сього дня. За всіх дітей та жінок, які плакатимуть за ними. Нарешті, вже наприкінці, вона співала навіть за Тиріона-Біса та за Хорта. «Він не правдивий лицар, та все одно мене врятував» — казала вона Матері. — «Врятуй його, якщо зможеш, і вгамуй лють у його серці.»

Але коли септон видерся на підвищення та закликав богів берегти і обороняти їхнього істинного та милостивого короля, Санса звелася на ноги. Проходи у септі були забиті людом. Їй довелося проштовхуватися, поки септон закликав Коваля зміцнити Джофрів меч та щит, Воїна — дати йому мужності, Батька — захистити його у скрутну годину. «Хай меч його зламається, а щит —