Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

зведеного в довгих улоговинах, що здавалися велетенськими слідами від кігтів, якими хтось продер довколишній ландшафт. Не встиг він і оком змигнути, як пролетів над ним і полинув над внутрішніми районами, де сам камінь був ребристим і наче брижився, ніби застиглі хвилі. Жителі цього королівства мали темну шкіру, як-от Сиґзіл.

Земля тяглася далі й далі. Сотні міст. Тисячі сіл. Люди з блакитнуватими жилами під шкірою. Місцина, де під тиском близької великобурі з джерел забили водяні стовпи. Місто, у якому люди жили в гігантських порожнистих сталактитах, що звисали з гірського хребта колосальних розмірів, який захищав їх від бур.

Тоді полинув на захід. Яка ж неозора земля! Просто безмежна. І стільки на ній різних мешканців! Усе це засліплювало розум. Скидалося на те, що війн на Заході велося менше, ніж на Сході, і він трохи втішився. Але тривога не зникла: в усьому світі мир здавався рідкісним явищем.

Його увагу щось привернуло — якісь дивні спалахи світла. Він понісся до них на чолі грозового фронту. Що вони таке? Вогники загорялися поривами, утворюючи химерні узори, і здавались ледь не фізичними тілами, до яких можна простягти руку й доторкнутися — сферичні бульбашки світла, котрі, пульсуючи, то яскравішали, то темнішали.

Він пролетів над незвичного вигляду містом, зведеним у формі трикутника, на кінцях та по центру якого, мовби вартові, здіймалися високі піки. Ті спалахи світла з’являлися з будівлі на центральній вершині. Каладін розумів, що помине її швидко, адже буревії не відступають. І помчав із вітром далі на захід.

Вітер розчахнув двері, і Каладін увірвався в довгий коридор. Його стіни були облицьовані яскраво-червоними кахлями, що утворювали якусь мозаїку, але Каладін пронісся там надто швидко й не встиг роздивитися. Прошелестів спідницями високих золотоволосих служниць, які розносили таці з їжею чи паруючими рушниками. Ті загукали щось незнайомою мовою — напевно, дошукуючись, хто ж це не зачинив віконниць у великобурю.

Спалахи світла долітали звідкись попереду. Такі пронизливі. Каладін війнув мимо симпатичної золото-рудоволосої жінки, яка злякано зіщулилася в кутку, і вломився у двері. У нього була всього мить, щоб хоч краєм ока побачити те, що внизу.

Над двома трупами схилився чоловік. Шкіра поголеної голови була бліда, а одяг — білий. В одній руці вбивця стискав довгий, тонкий меч. Він підняв погляд від своїх жертв, і Каладінові чомусь здалося, ніби той побачив його. Своїми великими очима шина.

Роздивлятись далі не було часу. Він шугнув крізь вікно, широко розчахнувши віконниці, і блискавкою помчав у ніч.

Знизу знову проносились змазані контури міст, гір і лісів. Із його наближенням рослини скручували листя, скелебруньки закривали мушлі, а кущі втягували гілки. Невдовзі й на заході завиднівся океан.

— ДИТЯ ТАНАВАСТА. ДИТЯ ЧЕСТІ. ДИТЯ ТОГО, ХТО ДАВНО НЕ З НАМИ, — цей дивний голос потряс Каладіна, і той заборсався в повітрі.

— ПРИСЯГУ БУЛО ПОРУШЕНО.

Від нутряного звучання цього голосу задрижала навіть буряна стіна. Ноги Каладіна вдарились об землю, і він відокремився від стихії. Тоді пішов юзом і зупинився, здійнявши хмару бризок. Пориви шквального вітру врізалися в нього, проте він залишався їхньою частиною достатньо, щоб вони не валили з ніг і навіть не шарпали його.

— ЛЮДИ БІЛЬШЕ НЕ ЇЗДЯТЬ ВЕРХИ НА БУРЯХ, — цей голос був громом, що гуркотів у повітрі. — ПРИСЯГУ ПОРУШЕНО, ДИТЯ ЧЕСТІ.

— Я не розумію! — крикнув Каладін у бурю.

Перед ним прозирнуло обличчя — те, яке він уже бачив раніше. Старечий лик через усе небо — з очима, сповненими зірок.

ГРЯДЕ ОДІОЗУМ. НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИЙ З УСІХ ШІСТНАДЦЯТЬОХ. А ТЕПЕР ІДИ.

Його обдало якимось повівом.

— Зажди! — гукнув Каладін. — Чому на світі стільки воєн? Невже ми завжди повинні битися?

Він і сам не знав, чому питає про це. Ці слова просто вирвалися з нього.

Буря заремствувала, ніби мудрий старенький батько. Обличчя зникло, розколовшись на краплинки води.

І той самий голос уже тихше відповів:

— ВЛАДАРЮЄ ОДІОЗУМ.

* * *

Судомно хапаючи повітря, Каладін прокинувся. Його звідусіль оточували темні постаті, притискаючи до твердої кам’яної долівки. Він закричав. А тоді спрацювали старі рефлекси, і руки викинулися в сторони. Кожна звично схопила по щиколотці й різко смикнула, від чого двоє противників повалилися з ніг.

Залаявшись, ті гепнулися долі. Скориставшись моментом, Каладін крутнувся й водночас швидким і сильним помахом руки звільнився від захвáтів тих, хто притискав його до підлоги. Тоді хитнувся й кинувся вперед, врізавшись у нападника, котрий стояв напроти.

Перекотившись через нього, Каладін згрупувався й звівся на ноги. Він вирвався від ув’язнювачів. Тоді рвучко розвернувся, змахнувши піт із чола. Де його спис? Рука хапонулася за пояс, шукаючи ножа.

Немає. Як і списа.

— Командире, бодай тобі буря!

Це був голос Тефта.

Каладін притис руку до грудей і заходився глибоко дихати, розганяючи залишки дивного сну. Четвертий міст. Він був зі своєю командою. Королівські буревартівники попереджали, що під ранок варто очікувати на стихію.

— Усе гаразд, — кинув він купі мостонавідників, які щойно тримали його, а тепер, лаючись, звивалися на підлозі. — Що це ви таке надумали?

— Ти в розпал бурі хочеш іти надвір, — звинувачувальним тоном відказав Моаш, виплутуючись із купи тіл. Єдиним джерелом світла була діамантова сфера, яку хтось із обслуги причепив у кутку.

— Ха! — докинув Скеля, встаючи й обтріпуючись. — Відчинив двері назустріч дощу й витріщився назовні, наче по твоїй довбешці огріли каменюкою. Довелося затягти тебе назад. Навряд чи тобі пішло б на користь ще два тижні провалятися хворим, еге ж?

Каладін заспокоївся. Надворі мжичив позбувайло — тихий дощик, що замикав великобуряну процесію, — і його крапельки стукотіли по даху.

— Тебе не можна було добудитися, — мовив Сиґзіл. Командир глянув на азіша, котрий сидів, привалившись спиною до стіни. Той не старався втримувати його разом з іншими. — Ти наче галюцинував під час сну.

— Зі мною все гаразд, — запевнив його Каладін, хоча це й не було правдою: голова поболювала, а тіло почувалось змученим. Він глибоко вдихнув і розправив плечі, намагаючись прогнати втому.

Сфера в кутку замерехтіла. А тоді її світло вичахло, залишивши обслугу в темряві.

— А бодай йому буря! — промимрив Моаш. — Ну і в’юн той Ґаз. Знову підсунув нам тьмяні сфери.

Обережно ступаючи в цілковитій темряві, Каладін перетнув казарму. Щойно рука намацала клямку дверей, як від головного болю не залишилося й сліду. Він відчинив їх, впустивши досередини тьмяне