Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

поверхні. Величезне і блискуче, щось проростало крізь хмарний

покрив. Подібні до спиць райдужні жили поєднувалися дугами

величезних грозових бур, змикалися, наче кінцівки восьминога, але приєднані до нерухомого центрального вузла. Коли воно

вилізло з-під товстого покриву хмар на Венері, то запустило себе

у протилежний бік від Сонця, повз корабель спостереження.

Інші кораблі на його шляху розкидало геть. Довгий стовп

переміщеної венеріанської атмосфери заграв у сонячних

променях, наче сніжинки й уламки льоду. Пракс намагався

оцінити розмір. Велике, як станція Церера. Велике, як Ганімед.

Більше.

Воно

склало

докупи

свої

руки-щупальця,

прискорюючись без жодного видимого реактивного вихлопу.

Воно пливло через порожнечу. У грудях Пракса калатало, але

він заціпенів, мов камінь.

Мей поплескала долонею йому по щоці й показала на екран.

— А що це? — поцікавилася дівчинка.

Епілог. Голден

Голден знову ввімкнув повтор. Настінний екран на камбузі

«Росинанта» був надто малий, щоб справді вловити всі

деталі високоякісного зображення, котре відзняв «Целестин».

Але Голден знову й знову переглядав запис, хай у якій кімнаті

перебував. Забута чашка кави охолола перед ним на столі поруч

із сендвічем, до якого він не торкнувся.

Венера заблимала світлом у вигадливому порядку. Покрив

важких хмар закружляв так, ніби був пійманий у бурю

планетарного масштабу. А тоді воно піднялося з поверхні, тягнучи за собою товсті сліди венеріанської атмосфери.

— Іди спати, — покликала Наомі, а тоді нахилилася над

стільцем і взяла його за руку. — Тобі треба поспати.

— Воно таке велике. І те, як воно дорогою відкинуло всі ці

кораб лі... Не докладаючи зусиль, наче кит, що пропливає крізь

зграю рибок гуппі.

— Хіба ти вдієш щось із цим?

— Це кінець, Наомі, — сказав Голден, відводячи погляд від

екрана і дивлячись просто їй у вічі. — Що, як це кінець? Це

більше не якийсь чужопланетний вірус. Це штука, для

створення якої протомолекула і прилетіла. Саме це вона хотіла

створити, викравши усе життя на Землі. Це може бути будь-що!

— Хіба ти вдієш щось із цим? — повторила вона.

Слова її були грубими, але голос — ніжним, і вона лагідно

стиснула його пальці.

Голден повернувся до екрана й увімкнув повтор. Від Венери

віднесло десятки кораблів так, мовби їх підхопив масивний вітер

і послав кружляти, наче листя. Поверхня атмосфери

закрутилася і збовталася.

— Гаразд, — піднімаючись, сказала Наомі, — я йду спати. Не

буди мене, коли прийдеш. Я виснажена.

Голден кивнув їй, не відвертаючись від відеозапису. Масивна

фігура склалась у гладенький спис, немов шматок мокрої

ганчірки, який підняли за центр. Воно полетіло геть. Залишена

позаду Венера мала вигляд трохи меншої. Ніби чужопланетне

будівництво забрало в неї щось життєво важливе.

Це воно. Після всіх боїв, після хаосу, в який поринула людська

цивілізація лише від її присутності, протомолекула закінчила

роботу, задля виконання якої прилетіла мільярди років тому. Чи

переживе її людство? Чи протомолекула хоча б помітить

людство тепер, коли її грандіозна справа завершена?

Голдена лякало не стільки завершення певної речі, а перспектива того, що почнеться щось інше, цілком невідоме

людському досвідові. Що б не сталося далі, до цього не готовий

ніхто.

Його це лякало до усрачки.

У нього за спиною хтось прочистив горло.

Голден неохоче відвернувся від зображення на екрані. Біля

холодильника впевнено стояв чоловік, ніби був там завжди. На

ньому — пом’ятий сірий костюм і нерівний капелюх-поркпай із

вузькими крисами. Зі щоки чоловіка злетів яскраво-синій

світляк і завис у повітрі. Чоловік відмахнувся, наче це була

мошка. Усім своїм виразом він наче просив вибачення за

незручності.

— Привіт, — сказав детектив Міллер. — Треба побалакати.

Подяки

Процес написання книги ніколи не є таким самотнім, як

здається. Цієї книги та серії не існувало би без важкої праці

Шони Мак-Карті та Денні Барора, без підтримки і відданості