Читати книгу - "Ходіння по муках"

Від станції до Гуляйполя було сім верст степом. Рощин найняв «фаетон», який довіз його до великого базару, що розкинувся на вигоні. Тут же Вадим Петрович почав торгувати смажену курку в нахабної жінки, що сиділа розчепірившись на возі серед сільського добра, привезеного на продаж. Недотепна тітка гарячилася, то тикала під самий ніс покупцеві свій товар, то хапала у нього з рук, і лаяла його верескливо, і крутилась, озираючись, щоб з воза не потягли чого-небудь. За смажену курку вона заправила п’ять карбованців і зараз же не захотіла віддавати за гроші, а тільки за котушку ниток.

— Та ти візьми у мене гроші, дурна, — сказав їй Рощин, — нитки купиш, он ходять — продають нитки…

— Ніколи мені од воза одходити, сховайте гроші, одійдіть від товару…

Тоді він протовпився до чубатого військового, обвішаного зброєю, який, тиняючись по базару, підкидав на долоні дві котушки ниток. Каламутно подивившись на Рощина, він заворушив опухлими губами:

— Ні. Міняю на спирт.

Так Рощину й не пощастило купити курку. На базарі відбувалась переважно мінова торгівля, звичайнісіньке варварство, де вартість визначалася лише потребою; за дві голки давали порося і ще що-небудь на додачу, а вже за сукняні штани без латок продавець пив кров з покупця. Сотні людей торгувались, кричали, лаялись, крутячись серед безлічі возів; тут же — на табуретці або просто на колесі — примощувались парикмахери з пересувним інвентарем; моментальні фотографи, з ящиком-лабораторією на тринозі, через п’ять хвилин подавали клієнтові вогку фотографію; сліпі скрипалі збирали в гурток слухачів, не гребуючи залазити в кишеню до якого-небудь гави дурня… Всі ці люди в найкоротший час готові були знятися з місця, розбігтися й поховатися, якщо починалася серйозна стрільба, без якої в Гуляйполі не минало жодного базару.

Пробираючись між возами, Вадим Петрович потрапив у гулящу юрбу коло каруселі; на дерев’яних конях з неймовірно вигнутими шиями і здибленими ногами крутилися, сидячи поважно, вусаті люди в гусарських куртках, в бушлатах, в кавалерійських кожушках, обвішані гранатами і всякою холодною та вогнепальною зброєю. «Швидше, швидше», — грізним басом повторював хто-небудь з них. Двоє голодранців з усієї сили крутили карусель. Два гармоністи грали «Яблучко», шалено роздуваючи міхи, наче забираючи в них всю широчінь і завзяття душі махновської вольниці. «Годі, злазь!» — кричали ті, хто дожидав своєї черги. «Швидше!» — горлали ті, що крутилися на конях. І вже з когось злетіла папаха, хтось у захопленні вихопив шаблю і вимахував нею, рубаючи гада, який йому привидівся. Тоді ті, що стояли навколо, кидались і на лету стягали вершників. Починалась заворуха, під пронизливий свист бухали кулаки, і знову крутилась карусель, і нові вершники бралися в боки на конях з вивернутими червоними ніздрями.

Вадим Петрович одійшов, не бачачи тут тямущої людини, з ким би можна було заговорити. У лоточника купив шматок пирога з сиром і, жуючи, пішов забрукованою широкою вулицею. Треба було забезпечити собі нічліг. Грошей у нього залишилось небагато, і якщо зважити, скільки він заплатив за пиріг, то грошей не вистачить і на тиждень. Він неуважно поглядав на двоповерхові цегляні будинки купецького будування, на лабази, крамниці, розмальовані вивіски, жував і думав теж неуважно: після стрибка в дику свободу життєві дрібниці не дуже турбували його.

Назустріч йому їхав чоловік на велосипеді, вихляючи переднім колесом. За ним верхи — двоє військових у черкесках і заломлених смушевих шапках. Маленький і худенький чоловік на велосипеді був одягнений у сірі штани й гімназичну курточку, з-під околички синього з білим кантом гімназичного картуза його висіло пряме волосся майже до плечей. Коли він порівнявся, Вадим Петрович здивовано побачив його засмоктане, безброве обличчя, Він кольнув Рощина пильним поглядом, колесо в цей час вильнуло, він насилу вдержався, дуже зморщивши, як печене, жовте обличчя своє, і проїхав.

Через хвилину один з вершників повернув коня, коротким галопом підскакав до Рощина і нагнувся з сідла, придивляючись до нього бігаючими очима.

— В чому річ? — спитав Рощин.

— Ти що за людина? Звідки?

— Що я за людина? — Рощин одвернувся від міцного запаху цибулі й сивухи. — Я вільна людина. Їду з Катеринослава.

— З Катеринослава? — погрозливо спитав вершник. — А чого ти тут?

— А того я тут, що шукаю дружину.

— Дружину шукаєш? А нащо погони споров?

Тремтячи від люті, Рощин відповів як тільки міг спокійно:

— Захотів спороти погони і споров, тебе не спитав.

— Сміливо відповідаєш.

— А ти мене не лякай, я не з полохливих.

Вершник так і бігав зіницями по обличчю Рощина, шукаючи відповіді. Раптом випростався, вузьке, перекошене асиметрією обличчя його нахабно усміхнулось, він ударив шпорами коня і поскакав до велосипедиста. Рощин пішов далі, спотикаючись від хвилювання.

Але його зараз же наздогнали ці троє. Велосипедист у гімназичному кашкеті крикнув високим голосом, що застрягав у вухах:

— Нам не хоче говорити, Льовці скаже…

Вершники заіржали і з обох боків кіньми придавили Рощина. Велосипедист проїхав уперед, з усієї сили п’яної людини крутячи педалями. «Ступай, ступай», — повторювали вершники, примушуючи Рощина майже бігти між кіньми. Вириватися, протестувати було безглуздо. Спинилися на цій же вулиці біля цегляного будинку з витоптаним палісадником. Вікна були замазані крейдою, над дверима висів чорний прапор і під ним напис на фанері: «Культпросвіт народно-революційної армії батька Махна».

Рощин був такий злий, що не пам’ятав, як його упхнули в будинок, провели темними закапелками в запльовану, засмічену кімнату з таким кислим запахом, що забило дух. Зараз же увійшов лиснючий чоловік з усмішкою на обличчі, трохи перевальцем, бо був гладкий, в короткій чумарці, які в провінції носили опереточні знаменитості й куплетисти.

— Ану? — спитав він і сів коло розхитаного столика, змахнувши з нього недокурки.

— Батько звелів спитати — чи це гад,