Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Руки застудите…

Катя поставила на траву казанок, підвелася з колін, — руки у неї заклякли, аж зашпори зайшли, вона стріпнула з них краплі води і теж почала витирати їх об вовну кожуха.

— Руки вам, мабуть, цілували в колишній час, — сказав він напружено, недобре, вичікуючи.

Вона ясно глянула на нього, ніби питаючи, — що з ним сталося? Катя ніколи не знала сили своєї краси, простодушно вважала себе гарненькою, іноді дуже гарненькою, любила подобатись, як пташка, тріпочучи пір’ячком (коли на сивій росі почне виблискувати рожевувате сонце, підводячись між стовбурами). Але те, що було її красою, що, як оце зараз, примусило Олексія Івановича одвести очі з сухим блиском, — залишалось їй невідомим.

— Кажу — руки змастіть, у мене на возі є соняшникова олія в пляшечці, а то порепаються…

Під шорстко-кучерявими вусиками на свіжих губах його була колишня усмішка. Катя зітхнула полегшено, хоч і не зовсім зрозуміла, як близько на цей раз було те, чого вона так не хотіла. Чи то від дрімоти в сіні, на хиткому возі, чи від степового спокою, Олексій, — як тільки Мотрона пішла по дрова, — почав пильно дивитись на Катю, що присіла коло води. І він пішов туди, як хлопчина, який зачув раптом стукіт праника на кладці, де яка-небудь сусідська Пріська, підіткнувши спідницю, жадано біліючи литками, пере сорочки, і він потайки пробирається до неї через лопухи і кропиву, жадібно втягаючи ніздрями всі запахи, які несподівано стали запаморочливими. Але тут Олексій Іванович не то що злякався, — злякати його було не легко, — Катя поглядом спокійних прекрасних очей сказала: так не гаразд, так не годиться.

Він володів собою і не в таких пустих пригодах, проте руки його тремтіли, як після спроби підняти жорно. Він узяв з трави казанок:

— Що ж, ходімо кашу варити. — Вони пішли до возів. — Катерино Дмитрівно, ви два рази були замужем, чому дітей нема?

— Такий час був, Олексію Івановичу… Перший чоловік не виявляв бажання, а я дурна була.

— ¦ Покійний Вадим Петрович теж не хотів?

Катя нахмурила брови, одвернулась, промовчала.

— Давно хочу спитати… Практика у вас велика… Як у вас ці солодкі діла починались?.. Що ж, чоловіки, женихи тобто, ручки вам цілували? Балачки всякі наздогад? Так, чи що? Як це воно у панів робилось?

Підійшли до возів. Олексій з усієї сили пожбурив на землю збрую, що лежала на возі, взяв з-під неї дугу і, підперши нею голоблю, на кінці почав підв’язувати казанок…

— Ви з панського верха прийшли, а я — з мужицької печі… От, зустрілися на вузькій доріжці. Вам назад вороття нема, амінь. Чого ще не розвалили — до решти скоро розвалимо… Іти вам нікуди, окрім нового хазяїна…

— Олексію Івановичу, чим я вас образила?

— А нічим… Я вас хочу образити, та слів мені бракує. Мужик… Дурень… Ох, і дурень же я, мать твою…

Бачу, бачу, — ви тільки й ждете — кудись чкурнути… За кордон — найкраще місце для вас…

— Як вам не соромнр, Олексію Івановичу, хіба я щокебудь зробила, — так мене обвинувачувати… Я зобов’язана вам всім життям і ніколи цього не забуду…

— Забудете… Ви бачили, як Мотрона людей боїться? Я теж людям не вірю. З чотирнадцятого року в крові купаюсь. Людина тепер стала звіром. Може, вона ним і раніш була, та ми не знали. Кожен з-під кожного — тільки й чатує — днище вибити… І я — звір, не бачите, чи що, ех ви, пташка сизокрила… А я хочу, щоб діти мої в кам’яному будинку жили, по-французьки краще за вас говорили: пардон, мерсі…

Підійшла Мотрона з оберемком хворосту і трісок, кинула їх під казанок, що висів на кінці голоблі, і уважно глянула на Олексія і на Катю.

— Даремно її, Олексію, кривдиш, — сказала вона тихо. — Коні напував?

Олексій обернувся й пішов до коней. Мотрона почала підкладати тріски під казанок:

— Любить він тебе. Скільки я йому дівок не сватала, не хоче… Не знаю вже, як воно у вас вийде, — трудно вам обом…

Мотрона ждала, що Катя скаже що-небудь. Катя мовчки дістала крупи, сало, розстелила на землі рядно, почала різати хліб.

— Чого ж ти мовчиш?

Катя, нарізуючи скибки хліба, нижче схилила голову, по щоках її текли сльози.

Родючі степи Катеринославщини, що йдуть схилом до Чорного й Азовського морів, були новим краєм. Це було те Дике поле, де колись у давнину проносились на кудлатих конячках, по плечі в траві, скіфи, низенькі, гладкі й довговолосі; пробирались під надійною охороною грецькі купці — з Ольвії в Танаїс; рухались з чередами рогатої худоби готи, що кочували у величезних возах між двома морями; від північних кордонів Китаю, як ті хмари сарани, вторгались сюди полчища численних племен гуннів, наводячи такий великий жах, що степи ці безлюділи на багато століть; розкидали смугасті арамейські шатри хозари, ідучи від Дербента воювати дніпровську Русь; кочували з незліченними табунами коней і верблюдів половці в хорезмських шовкових халатах, доходячи до степового валу Святослава; і пізніше топтали їх легкокінні татарські орди, збираючись для наскоків на Москву.

Людські хвилі пройшли, залишивши тільки могили та подекуди на них кам’яних ідолів з плоскими обличчями й маленькими ручками, складеними на животі. Катеринославські степи почали заселятися хліборобами українцями, росіянами, козачими вихідцями з Дону й Кубані, німецькими колоністами. Новими були в цих степах величезні села й численні хутори, без дідівських звичаїв, без старовинних пісень, без пишних садів і водних угідь. Тут був край пшениці й сірих поміщиків,