Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Датвейт,— але окрім однієї ночі, проведеної з нею, я більше тут ніяким боком. Проте її чоловік... ну, легше ж було звинуватити мене, правда ж, ніж подумати про власну бісову поведінку? Приходжу я додому за кілька днів по тому, а він уже підстерігає мене. Чатує. Потовк мене на квасне яблуко.

— Так тобі й треба! — напівсхлипнула Донна.

— І ваша сусідка Дженіс, медсестра, подбала про...

— І зразу переметнувся до сусідки, так, Стіве? — невесело розсміялася Донна.— Медсестричка тобі рани обмила?

— Все було не так! — несподівано гаряче вигукнув Датвейт.

— Це в нього трюк такий,— мовила бліда Донна до Робін, яка досі стояла навколішках біля її стільця.— Завжди має напоготові слізливу історію. Сама на це купилася. Бідося з розбитим серцем, у якого потонула кохана... ох Боже мій,— прошепотіла Донна, хитаючи головою.— А вона була вже третя.

З істеричним смішком вона додала:

— Це наскільки ми знаємо. Може, їх було більше. Хтозна!

— Заради Бога, Донно! — знову вигукнув Датвейт. На тонкій бірюзовій футболці проступили під пахвами плями поту — Страйк буквально відчував запах його страху.— Та ну, ти знаєш мене, ти знаєш, що я ніколи нікого не скривдив!

— Дженіс каже, що порадила вам звернутися до лікаря з вашими симп...

— Хто-хто, а вона не казала мені звернутися до лікаря! — відтяв Датвейт, одним оком поглядаючи на дружину.— Мені не треба було й казати, я з власної волі пішов, бо почав непокоїтися через... головний біль і... переважно головний біль. Почувався жахливо.

— За два тижні ви шість разів приходили на прийом до Марго,— мовив Страйк.

— Мені було зле, живіт болів і все таке... ну, я хочу сказати, це дуже на мене вплинуло — Джоаннина смерть і те, що люди пліткували про мене...

— Ой, який сердега,— пробурмотіла Донна.— Господи ж ти Боже! Ти ж ненавидиш ходити до лікарів. Шість разів за два тижні?

— Донно, припини,— благально промовив Датвейт,— я почувався жахливо! А потім приходить клята поліція і представляє це так, наче я її переслідував абощо. А це все через моє здоров’я!

— Ви купували їй...

— ...шоколадні цукерки? Ні! — вигукнув Датвейт, зненацька дуже збудившись.— Якщо хтось надіслав їй цукерки, може, вам слід шукати цю людину, але то був не я! Я казав поліції, що ніколи їй нічого не купував, у нас були не такі...

— Свідки говорили, коли ви були на останньому прийомі в кабінеті доктора Бамборо, то вийшли стривожений і, можливо, сердитий,— сказав Страйк.— Що трапилося під час останнього прийому?

Датвейтове дихання почастішало. Зненацька він мало не агресивно подивився прямо Страйкові в очі.

Страйк добре розумівся на невербальних сигналах, які свідчили, що підозрюваний готовий скинути з себе тягар, незважаючи на наслідки, тож зараз зненацька відчув: Датвейт уже на межі й готовий відкритися. Страйк би все віддав, щоб опинитися з чоловіком у тихій кімнаті допитів, але, як він і боявся, дорогоцінну мить порушила Донна.

— Вона тебе відшила, так? А ти як думав, Стіве... дрібний невдаха-торгівець мав якісь шанси з лікаркою?

— Я не шукав у біса ніяких шансів! — накинувся Датвейт на дружину.— Я прийшов через своє здоров’я, я був у кепському стані!

— Він як бісовий березневий кіт,— мовила Донна до Робін,— треться у всіх за спинами. Будь-яку нагоду використає, щоб штани розстебнути. Його коханка вкоротила собі віку, а він цим скористався, щоб спокушати медсестер і лікарок...

— Я не спокушав, я був хворий!

— На цьому останньому прийомі...— знову почав Страйк.

— Не знаю, про що ви, нічого там не трапилося,— відтяв Датвейт, тепер уже уникаючи Страйкового погляду.— Лікарка просто сказала мені розслабитися.

— Наче тобі ще треба це казати, лінивий ти покидьку,— виплюнула Донна.

— Можливо,— промовив Страйк,— оскільки ви не дуже добре почуваєтеся, місіс Даймонд, я б міг поговорити зі Стівом десь наод...

— От уже ні! — вигукнула Донна.— Нізащо! Я хочу...

Вона вибухнула сльозами, похиливши плечі та сховавши обличчя в долонях.

— Я хочу все почути негайно... останній шанс...

— Донно,— жалібно мовив Датвейт.

— Не смій,— схлипувала в долоні Донна,— не смій.

— Може,— сказав Страйк, який сподівався ще повернутися до останнього прийому в Марго,— ми ще раз перевіримо ваше алібі на час зникнення доктора Бамборо?

Донна схлипувала, з очей і носа текло. Робін узяла серветку з таці біля чайника й передала їй.

Датвейт, зляканий таким станом дружини, дозволив Страйкові повернутися до ненадійного алібі на потрібний вечір, дотримуючись версії, що він сидів собі непомітно в кав’ярні, проглядаючи газети в пошуках оголошень про оренду квартир.

— Я хотів виїхати, хотів утекти від пліток про Джоанну. Просто хотів утекти.

— То бажання виїхати ніяк не пов’язане з тим, що відбувалося між вами й доктором Бамборо під час останнього прийому? — запитав Страйк.

— Ні,— відповів Датвейт, досі не дивлячись на Страйка.— Та і який тут може бути зв’язок?

— Здався, покинув думки про неї? — запитала Донна крізь мокру серветку, якою витирала очі.— Знав, що тільки дурнем себе виставив. Так само, як з тою юнкою з Лідса, так, Стіве?

— Донно, та чорт забирай!..

— Він забуває,— мовила Донна до Робін,— що він уже не колишній двадцятирічний нахаба. Ще має ілюзії п-плішивий покидьок,— схлипнула вона.

— Донно!..

— Отже, ви переїхали у Волтем-Форест,— підказав Страйк.

— Ага. Поліція. Преса. Це був кошмар,— сказав Датвейт.— Я хотів з цим покінчити, розповісти тобі п...

— Шкода,