Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Що з тобою, Пат? — Я обняв п худенькі плечі.

— Нічого, Роббі. Звичайно, це безглуздо… Але коли почуєш таке — Париж, Рим, Будапешт… Боже, а я була б рада ще хоч раз побувати внизу, в селі…

— Але ж, Пат…

Я говорив їй усе, що міг, аби відвернути її від цих думок. Та вона хитала головою:

— Я не сумую, любий. Ти не повинен так думати. Я не сумую, коли плачу. Це находить на мене іноді, але ненадовго. Зате я надто багато думаю.

— Про що ж ти думаєш? — спитав я, цілуючи її волосся.

— Про єдине, що в мене може бути на думці, — про життя і смерть. І коли при цьому мене поймає туга і я вже нічого не розумію, тоді я переконую себе в тому, що краще вмирати, коли ще хочеться жити, ніж дожити до того, щоб захотілося вмерти… Ти як гадаєш?

— Не знаю…

— А от подумай. — Вона прихилилась головою до мого плеча. — Коли хочеться жити, тоді є щось таке, що любиш. Це важче, але й легше водночас. Подумай: так чи інакше я мусила б умерти, і тепер я вдячна, що в мене є ти. Адже я могла бути самотньою і нещасною. Тоді б я вмирала з охотою. Тепер мені тяжко, але я сповнена любові, як бджола меду, коли повертається увечері до вулика. Якби я могла вибирати — я б вибрала знову те саме. Щоб так само, як тепер…

Вона подивилась на мене.

— Пат, — сказав я, — але ж є ще й третє: коли стихне альпійський вітер, тобі стане легше, і ми поїдемо звідси.

Вона все ще допитливо дивилась на мене.

— Я боюсь за тебе, Роббі. Тобі набагато важче, ніж мені.

— Давай більше не говорити про це, — сказав я.

— Я сказала для того, щоб ти не думав, ніби я сумую, — відповіла вона.

— Та я й не думаю, що ти сумуєш.

Вона поклала свою руку на мою:

— А не можеш зробити, щоб знову грали оті цигани?

— Ти хочеш їх послухати?

— Хочу, любий.

Я знову ввімкнув приймач, і в кімнаті тихо, потім дедалі гучніше залунали скрипки з флейтами та приглушені арпеджіо цимбал.

— Прекрасно, — сказала Пат. — Як вітер. Як вітер, що кудись несе тебе.

Це був вечірній концерт із ресторану одного з будапештських парків. Крізь музику іноді чути було голоси відвідувачів ресторану, час від часу лунали дзвінкі, веселі вигуки. Можна було уявити собі, що там, на острові Маргарити, каштани вже викинули перші листочки, що вони блідо миготять у місячному сяйві, ніби їх погойдує вітерець од скрипок. Може, там уже теплий вечір, і люди сидять на вільному повітрі, а перед ними — келихи з жовтим угорським вином, у своїх білих кітелях бігають туди й сюди офіціанти, грають цигани… Згодом, стомлені, зеленими весняними сутінками люди йдуть додому… А тут, усміхаючись, лежить Пат, і вона ніколи вже не вийде з цієї кімнати, ніколи вже не встане з цього ліжка…

Потім, якось раптом, усе пішло дуже швидко. Її обличчя ніби тануло. Вилиці загострились, а на скронях проступили черепні кістки. Руки стали тоненькі, як у дитини, під шкірою випиналися ребра, і гарячка з новою силою стала трясти її схудле тіло. Сестра приносила кисневі подушки, щогодини заходив лікар.

Якось надвечір, не знати чому, враз упала температура. Пат опритомніла й довго дивилась на мене.

— Дай мені дзеркало, — прошепотіла трохи згодом.

— Нащо тобі дзеркало? — спитав я. — Відпочинь трохи, Пат. Гадаю, ти переборола хворобу. У тебе вже немає температури.

— Ні, — прошепотіла вона своїм надтріснутим, наче зотлілим голосом, — дай мені дзеркало.

Я обійшов ліжко, зняв зі стіни дзеркало та впустив його на підлогу. Воно розбилось.

— Пробач, — сказав я. — Така прикрість. Випало просто в мене з рук і розбилося на друзки…

— У мене в сумочці є ще одне, Роббі.

То було маленьке дзеркальце з хромованого нікелю. Я провів по ньому рукою, щоб воно трохи затьмарилось, і подав Пат. Вона старанно витерла його й почала уважно розглядати себе.

— Ти повинен їхати звідси, любий, — прошепотіла потім.

— Чому ж? Тобі неприємно мене бачити?

— Ти не повинен більше дивитись на мене. Це вже не я…

Я взяв у неї дзеркальце.

— Ці металеві штучки ні на що не здатні, Пат. Ти поглянь, який я в ньому. Блідий і худющий. А я ж засмаглий і дужий. Ця штука якась зморщена.

— Ти повинен запам'ятати мене іншою, — шепотіла вона. — їдь звідси, любий. Я вже й сама якось справлюся з цим.

Я втішав її. Вона знову попросила дзеркальце та свою сумочку. Потім почала пудритися — виснажене обличчя, потріскані губи, глибокі темні кола під очима.

— Хоч трохи, любий, — сказала вона й спробувала усміхнутись. — Ти не повинен бачити мене такою страшною.

— Можеш робити, що хочеш, — сказав я, — але для мене ти ніколи не будеш страшною. Для мене ти — найвродливіша жінка, яких я будь-коли бачив.

Я взяв у неї з рук дзеркальце й пудреницю й обережно обняв руками її голову. За мить вона знову захвилювалась.

— Що, Пат? — спитав я.

— Цокає так голосно, — шепотіла вона.

— Що? Годинник?

Вона кивнула:

— Так гуркоче…

Я зняв годинник з руки.

Вона злякано поглянула на секундну стрілку:

— Забери його геть…

Я взяв годинник і жбурнув його. Він розбився, вдарившись об стіну.

— Отак, тепер він уже не цокає. Час зупинився. Ми розірвали його посередині. Тепер існуєм лише ми, тільки ми удвох — ти і я, і більше нікого.

Вона повела очима в мій бік. Її очі були такі великі.

— Любий… — прошепотіла вона.

Я не міг витримати її погляду. Він ішов із глибини і, пронизуючи мене наскрізь, линув кудись у далечінь.

— Мій вірний друже, — бурмотів я. — Мій любий, мужній, давній друже.

Вона померла в останню годину ночі, до того як настав ранок. Вона вмирала тяжко, болісно, і ніхто не міг допомогти їй. Вона міцно тримала мою руку, але вже не пізнавала мене.

Потім хтось сказав:

— Вона мертва…

— Ні, — заперечив я, — вона ще не мертва. Вона ще міцно тримає мою руку…

Світло. Нестерпне, яскраве світло. Люди. Лікар. Я повільно розняв свою руку. Рука Пат упала вниз. Кров. Виснажене, спотворене задухою обличчя. Болісні застиглі очі. Каштанове шовковисте волосся.

— Пат, — покликав я. — Пат…

І це було вперше, коли вона не відповіла мені.

— Хочу побути з нею сам, — кажу я.

— Може, спершу… — говорить хтось.

— Ні, — відповідаю я. —