Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Офіційно — ні. А для себе, щоб зручно було… — почав мимрити Богдан Данилович. — Коротше, дав я тобі ім’я. Але це не суть важливо…
— Значусь я у вас як агент? Говори правду!
— Ні!
— Тоді зізнавайся, як ти мене «для себе» назвав?
Зорію на своєму довгому життєвому шляху часто доводилося брехати, але цій жінці, з якою вже стільки пережито і стільки ще всього попереду, сказати неправду Богдан не міг.
— Атех…
— Як?
— Кажу, назвав я тебе ім’ям Атех.
— Вибач за невігластво, але… що це значить?
— Колись дуже давно в хозар була така собі принцеса Атех.
Її ім’я трактували самі хозари, як назву чотирьох станів духа.
Але це складно зрозуміти, та й не дуже потрібно. Головне ж у цій історії те, що принцеса мала сім облич. Тобі як жінці уявити буде неважко приблизно таку картину: щоранку Атех сідала за «трюмо» й малювала собі нове обличчя. Щоразу — нове, якого ніхто раніше не бачив. Дехто вважає, що Атех узагалі не була красунею, а мала пристойний вигляд завдяки косметиці. Одне слово — вміла нею користуватися. Саме звідти й пішов вислів «хозарське обличчя».
— То я, по-твоєму, така багатолика?
— Ні, багатоликість у хозар розумілася як здатність прокидатися щоразу начебто кимось іншим. Не просто щоранку мати нове обличчя, а бути кимось іншим. Навіть близькі люди й родичі не впізнавали одне одного, бо не запам’ятовували попередні обличчя, які мали їхні близькі.
— Однак виходить, що в мене кілька облич?
— У Президента такої великої держави що більше буде облич, то краще.
— До речі, ми ж домовлялися — мені досить було б і посади Прем’єра.
— А Президента куди подінемо? Ми ж, вважай, уже змінили владу.
— Та він лишень дізнається, що я виконую його обов’язки, повіситься або емігрує. У Ріо-де-Жанейро, наприклад.
— А чому б і ні? Колись один нормальний пацан Остап мріяв про це місто…
— До речі, сьогодні помічник заніс на підпис указ про присвоєння тобі звання генерал-майора. Нове керівництво моєї ще не зовсім легітимної Адміністрації розстаралося. При цьому подання підписав новий голова СБУ, твій дружбан — генерал Шершун. Це ти його попросив?
— Що?
— Та не хвилюйся, я пожартувала. Підписувати відразу не стала, залишила документ у сейфі. Думаю, запитаю спочатку тебе, чи, бува, не змінилося твоє ставлення до генеральських звань?
— Ні, Валю, не змінилося. Як то кажуть, генерал — не звання, генерал — це щастя. Мені ж такого щастя не треба. Та ти й сама знаєш, скільки серед прапорщиків розумних людей і
скільки серед генералів дурнів. Це, звичайно, не стосується таких людей, як Володимир Дмитрович Шершун.
— Зізнаюсь, я тобі збрехала. Той указ повернула помічнику зі словами: «Цій людині ваші звання — до сраки!» Чи не дуже грубо я висловилася як для людини, що має показувати своєму народу приклад культури?
— Як на мене, ти висловилася дуже м’яко й надто культурно. Хочеш, я скажу, які слова твій помічник почув би від мене?
— Ні-ні, — хіхікнула Валентина, як може хіхікати тільки вона. — Залиш їх для своїх курочок і перепілок. Ти ж у нас без п’яти хвилин пенсіонер, — Ромниченко хитрувато подивилася в очі Богдана Даниловича. — Чи, може, все-таки ще передумаєш? Усі ж твої друзяки залишаються при ділі. Навіть Петро Крюк пристав на твою пропозицію очолити есбеушну «Альфу».
— Так, а якби мені ще вдалося прилаштувати Петра Симка керувати карним розшуком — ти б і горя не мала. Він би тобі переловив усіх бандюків за місяць.
— Гаразд, вважай, питання вирішено. То що? Може, все ж залишишся?
Богдан Данилович усміхнувся:
— Ні. Я, здається, накоїв у своєму житті такого, що без глибокого аналізу не обійтися. Треба виправляти власні помилки, допущені на особистому фронті. Я впевнений: задумане нами збудеться. Ми з тобою знали, на що йдемо. І те, що ми ще живі, що сидимо зараз біля милої нашим серцям рідної річки, свідчить лише про єдине: ми з тобою чогось-таки варті. Удачі тобі, Валю!
Валентина Ромниченко мовчала. Вона дивилася на протилежний берег — так схожий на крутосхил Дніпра, з обвалами глини, порослий чагарниками і старими як світ вербами.
— Побачимо, — замріяно ледве прошепотіла. — Я звідси нікуди б і не їхала. Ніколи. А завтра в мене відповідальна зустріч. Мій «Красунчик», мабуть, уже дістав додаткові інструкції, як остаточно дотиснути ошалілу дурну бабу до цугундера. Бідна Україна. Славна Україна. Яка ж ти мила, і як же тебе ми любимо, коли заради тебе йдемо «у ясир до неприятеля»!
— О, раз заговорили козацькі гени — пофортунить, — Богдан Данилович узяв за руку Валентину Дмитрівну Ромниченко. Вона, у свою чергу, поклала голову йому на плече, заплющила очі й якось мрійливо, невідомо що чи кого маючи на увазі
— луг, крутий берег чи свого бойфренда, промовила:
— А він же, чортяка, таки гарний…
9Зорій проїхав вулицями столиці, які вже другий день як звільнилися від тягаря сотень тисяч людських ніг, тіл, душ. Країна вступала в новий, незвичний, обнадійливий період своєї історії. Яким він буде — ніхто на всі сто спрогнозувати не ризикне.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Соло бунтівного полковника. Вершина», після закриття браузера.