Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хто тут похований? По-ненашому написано. Га? Шеф нахилився і прочитав:
— Стефко Нечемний.
Усі заніміли. На розп’ятті був зображений козак з підчепленим під ребро гаком.
Миттю їх змело з того місця. Опам’яталися лише на віллі графині Цигельдорф.
— Тату! — гукав шеф на увесь будинок.
— Прошу? — озвався той із мансарди.
— Ходи-но сюди!
— Не можу! У мене муза!
Шеф махнув рукою:
— Це надовго. Буде малювати, поки натхнення не забракне. Вирішили сховати гроші на віллі і піти в ресторан.
Погуляли вволю. Шеф розповідав про те, що графиня була в свій час відомою феміністкою і родичкою або ж соратницею Захера фон Мазоха — засновника мазохізму. На думку спало: може, графиня з ідеологічних міркувань покінчила життя самогубством у такий спосіб? Якось ненав’язливо розмова знову перейшла на тему смерті, а потім і на Стефка Нечемного. Здавався дивним ряд збігів, пов’язаних з його ім’ям. Леська засумнівалася, що на цвинтарі бачили саме його могилу. Тож виникла ідея піти на Личаківський ще раз, знайти ту саму могилу і пересвідчитися, чи написане там те фатальне ім’я. А заразом поглянути і на дату. Добряче напідпитку вийшли на вулицю. Наближалася обідня пора. Андрійко вередував. Вася ніяк не міг знайти місце, де запаркував мікроавтобус. Поки він, похитуючись, ходив вуличками старого Львова, публіка ознайомлювалася з містом. «Вен» знайшли майже поряд з рестораном, де сиділи. За кермо сів Андибер, найтверезіший з усіх, хто мав права, і поїхали на цвинтар.
Могилу Стефка вони й близько не знайшли. Не значилося таке ім’я навіть у реєстраційних книгах. Заспокоєні і щасливі, вони повернулися на віллу Цигельдорф.
Пан Роман погойдувався внизу у вітальні на кріслі-гойдалці.
— Тату, картину закінчив?
— У «першому читанні», — задоволено відказав той. — Хочеш подивитися?
— Хочу, але боюся, не дійду. Щось я перевищив дозу. Сієста! — оголосив він своєму колективу. І всі слухняно розбрелися по своїх кімнатах.
* * *
Коли після сієсти всі потроху зібралися у вітальні, там усе ще маніжився у кріслі-гойдалці пан Роман, замислено розглядаючи химерну тріщину у стіні.
Стіл був знову накритий новою білосніжною скатертиною. Скільки їх у пана Романа? — подумала Марго. Їсти не хотілося, а проти кави ніхто не заперечував.
— Приходила пані Цигельдорф і питала, хто забрав зі психи (це так називається трюмо) щипці для завивки кучерів.
Марго з підозрою поглянула на малого. Той винувато витягнув із довгої кишені штанів щипці.
Шеф розсміявся:
— А що ще казала пані Цигельдорф? І відколи їй удень не спиться?
— А ще пані Цигельдорф питалася в тебе, Грицю, чи не міг би ти їй позичити свій манікюрний набір на ніч?
Шеф позеленів, а народ пирхнув зі сміху.
Пан Роман, не відриваючи очей від тріщини у стіні, без емоцій провадив далі:
— А тому пану, що мало п’є горілки, вона просила переказати, що не файно тримати у своїй валізі цілу кіпу страмних журналів.
Спиридоненко зблід:
— Це не я... Це мене попросили...
Усі багатозначно перезирнулися і знову захихотіли, уявивши, як він уночі слинить пальця і гортає сторінки порнографічного журналу, зі слиною в кутиках рота в напівтемряві вдивляючись у картинки, які збурюють його уяву... Це було дуже кумедно.
Пан Роман після паузи продовжив безликим голосом:
— А та пані, що мітить на Гриця, хай готується: міліція знову везе їй доньку. Леська не розгубилася:
— Що вона на цей раз укоїла?
— Плюнула межи очі вчителеві фізкультури, що вщипнув її за дупу.
— Правильно зробила! — відрубала мама важкого підлітка. Шеф вирішив перепинити батька:
— Тату, якщо тобі ще щось казала графиня, розказуй кожному окремо. Однак батько не послухався сина.
— А та панночка, що не може вийти заміж, нехай об’їздить дванадцять сіл, що мають у своїй назві склад «люб», і оббіжить кожне з них уночі голою тричі, а цілий наступний день хай ні до кого не говорить.
Народ багатозначно подивився на Свєтку. Та гарячково повторювала:
— Три рази оббігти... Гола... Не розмовляти... Люб...
— А той миршавий панок, що веде авто, нехай пильнує свої гроші...
Вася почав нервово перевіряти свої кишені.
— А ще пані фон Цигельдорф питала, чому та пані з довгим чорним волоссям не стелиться разом з паном із золотою сережкою у вусі...
Усі звернули свої здивовані погляди на Марго й Андибера. Марго почервоніла, а Андибер засміявся. Публіка, що раніше ні про що не здогадувалася, була вкрай потішена грандіозною новиною.
Атмосфера в кімнаті значно пожвавилася.
— У-у-у! — хором завили колеги і бурними аплодисментами привітали пару.
Марго здалася не відразу:
— Ви що? Я — заміжня жінка...
— ... мати трьох дітей, — продовжив шеф, сміючись. — Знаємо, знаємо... До речі, ти ж не вінчана з чоловіком? Тож на небесах твій земний шлюб не дійсний... А діти твої — незаконнонароджені...
Марго не вміла брехати. На ній завжди було все написано. Вона вирішила не борсатися, а спокійно допити каву. Андибер узагалі не знітився. Він щасливо усміхався, зовсім не криючись.
— Ну, тату, ти нас потішив! — сказав задоволено шеф. — Тобто пані фон Цигельдорф. Передавай їй глибоке від нас мерсі. Я думаю, гріх не відзначити це! Я знаю одну добру кнайпу! Вперід!
Ніхто не заперечував. Розпочалася ще одна прогулянка Львовом.
Група столичних соціологів, для яких у роботі важливу роль відігравала тверда логіка і принцип доцільності, була дещо збита з пантелику львівськими реаліями. Чому, наприклад, один і той самий трамвай на вокзал їде під номером «вісім», а з вокзалу — під номером «дев’ять»? Чому одні річки від Львова течуть на північ, а інші — на південь? Чому саме в цьому найбільш поліетнічному за всю історію України місті найсильніше збереглося відчуття «українськості»? Чому саме тут, так далеко від Бразилії і Колумбії, в оточенні бідних затурканих сіл, зріс потужний культ кави, який можна порівняти хіба що з культом чаю в Англії? Звичайно, на все є безліч аргументів. Однак чому ці аргументи діють саме тут, а не деінде? Ясно, що кожне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти чуєш, Марго?..», після закриття браузера.