read-books.club » Сучасна проза » Книга Піску. Пам’ять Шекспіра 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра" автора Хорхе Луїс Борхес. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 33
Перейти на сторінку:
Борхеса, який не є Борхесом, але повторює його зовнішні сторони.

— Нічого дивного, — озвався я. — Кожен письменник кінчає тим, що робиться менш тямким учнем себе самого.

— Ця книга стала однією з доріг, що привели мене до сьогоднішньої ночі. Що ж до решти… Принизливість старості, відчуття, ніби кожен день уже був колись прожитий…

— Я не писатиму цієї книги, — пообіцяв я.

— Писатимеш. Мої слова, які ти чуєш тепер, стануть хіба що згадкою про якийсь сон.

Мені був неприємний його повчальний тон — поза сумнівом, той самий, яким я читаю свої лекції. Мені було неприємно, що ми такі схожі і він користається своєю передсмертною безкарністю. Щоб помститися, я сказав:

— Ти так певен, що помреш?

— Авжеж. Я відчуваю дивне блаженство й полегкість, яких ніколи не відчував. Це неможливо переповісти. Всі слова потребують спільного досвіду. Чому тебе дратує те, що я кажу?

— Бо ми надто схожі. Мені огидні твоє лице — така собі карикатура на моє, твій голос — жалюгідна подоба мого, твоя — вона ж і моя — пишномовність.

— Мені теж, — озвався інший. — Тому я й вирішив покінчити життя самогубством.

З садиби долинув спів якогось птаха.

— Це востаннє, — проказав інший.

Він жестом попросив мене наблизитися. Його рука намацала мою. Я відсахнувся: боявся, що вони переплутаються.

Він заговорив:

— Стоїки вчать, що ми не повинні нарікати на життя; брама в’язниці відчинена. Я завжди розумів це так, однак зволікав через лінощі та боягузтво. Днів дванадцять тому я читав лекцію в Ла-Платському університеті про шосту книгу «Енеїди». Раптом, цитуючи один гекзаметр, зрозумів, яким має бути мій шлях. Я прийняв рішення. З тієї миті я почуваюся невразливим. Моя доля стане твоєю, вона відкриється тобі в плині Вергілієвої латини — на той час ти забудеш цю нашу віщу розмову, що відбувається в двох різних часах і місцях. Коли вона насниться тобі, ти будеш тим, ким я є тепер, і зробишся моїм сном.

— Я не забуду й завтра ж запишу її.

— Вона залишиться в глибинах твоєї пам’яті, під хвилями твоїх снів. Коли ти запишеш її, то гадатимеш, що створив фантастичне оповідання. Але це станеться не завтра, мине ще багато років.

Інший замовк, і я зрозумів, що він помер. Певним чином разом з ним помирав і я; я сумно схилився над подушкою, але нікого вже не було.

Я вибіг з кімнати. Зовні не було ні подвір’я, ні мармурових сходів, ні великого будинку, що поринув у тишу, ні евкаліптів, ні статуй, ні альтанки, ні фонтанів, ні брами й ґратчастої загорожі навколо садиби в Адроге.

Зовні на мене чекали інші сни.

Сині тигри

Знаменита сторінка Блейка перетворює тигра на сяйливий вогонь та вічний архетип Зла; я надаю перевагу вислову Честертона, що визначає його як символ жахливої досконалості. До того ж немає таких слів, які могли б бути кодом тигра — тієї форми, що споконвіків захоплює уяву людей. Мене завжди приваблював тигр. Пам’ятаю, хлопчиком я затримувався в зоопарку перед однією кліткою: інші мене не цікавили. Я оцінював енциклопедії й тексти з природничої історії по гравюрах, на яких були зображені тигри. Коли відкрив для себе «Книгу джунглів», то був прикро вражений, що тигр Шерхан виявився ворогом головного героя. Ця дивна любов ніколи не полишала мене. Вона пережила моє парадоксальне бажання зробитися мисливцем і властиві всім людям хитання. Донедавна — дата видається мені далекою, хоча насправді це не так — ця любов спокійно співіснувала з моїми повсякденними повинностями в Лахорському[158] університеті. Я викладаю західну та східну логіку, а по неділях веду семінар з творчості Спінози. Слід додати, що я шотландець; можливо, саме любов до тигрів привела мене з Абердина до Пенджаба[159]. Я жив звичайним життям, а в снах завжди бачив тигрів. (Тепер у них живуть інші образи.)

Я не раз переповідав ці події, і тепер мені здається, що вони стосуються когось іншого. А проте я не опускаю їх, бо цього вимагає моя сповідь.

Наприкінці 1904 року я прочитав, що в районі дельти річки Ґанґ виявили новий різновид — синього тигра. Згодом новину підтвердили телеграми, в яких не обійшлося без звичайних у таких випадках суперечностей. Моя давня любов ожила знову. Оскільки кольори часто-густо плутають, я підозрював, що тут криється якась помилка. Пригадав, що колись читав, що ісландською мовою назва Ефіопії — Bláland, Синя земля або Земля негрів. Синій тигр міг, зрештою, виявитися чорною пантерою. Не з’ясовувало справи й поширене лондонською пресою зображення синього тигра зі сріблистими смугами; воно, вочевидь, було апокрифічним. Синій колір на ілюстрації здався мені більш дотичним до геральдики, ніж до реальності. Мені наснилися тигри небаченого доти синього кольору, для визначення якого я не міг підібрати точного слова. Знаю, що він був майже чорний, однак цього не досить, щоб уявити відтінок.

Через кілька місяців колега розповів мені, що в одному дальньому селі над Ґанґом чув про синіх тигрів. Це мене здивувало, бо в тих краях тигри майже не водяться. Мені знову наснився синій тигр: він ішов, відкидаючи на пісок довгу тінь. Скориставшись відпусткою, я подався до того села, назви якого з причин, які поясню трохи згодом, мені не хочеться згадувати.

Я дістався туди, коли сезон дощів уже закінчився. Оточене зусібіч загрозливими брунатного кольору джунглями, село притулилося до підніжжя гори, що видалася мені радше розлогою, ніж високою. Поселення, до якого привела мене доля, повинно міститися на якійсь сторінці Кіплінґа, бо таких повно в усій Індії й, певним чином, у всьому світі. Досить згадати захисну смугу хитливої тростини, мало придатну для оборони жалюгідних халуп. На південь тяглися болота й рисові поля; у долині струміла мулиста річка, назви якої я так і не взнав, а за нею знову розкинулися джунглі.

В селі, як я й передбачав, жили індуси. Це не викликало в мене радості. Мені завжди краще велося з мусульманами, хоч іслам, по-моєму, найбільш обмежена з похідних від юдаїзму релігій.

В Індії ми відчуваємо, як вирує людський тлум; в селі у мене з’явилося враження, що, коли тут щось і вирує, то це хащі, які майже впритул підступали до халуп. Дні були гнітючими, а ночі не приносили прохолоди.

Старики прийняли мене зичливо; з ними я мав першу розмову, повну туманних люб’язностей. Я вже згадував, яким убогим здалося мені село, але ж відомо, що всі люди переконані, нібито їхній край чимось унікальний.

1 ... 23 24 25 ... 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"