Читати книгу - "Похований велетень"

Спочатку вони їли мовчки, лише тепер відчувши, як сильно за цей час і справді зголодніли. Айвор, сидячи з відсутнім поглядом навпроти них по той бік столу, продовжував про щось розмірковувати, і минуло досить багато часу, перш ніж Беатрис порушила мовчанку:

— Айворе, для вас ці сакси — великий тягар. Ви, напевно, хотіли би повернутися до свого народу? Особливо тепер, коли хлопчика врятовано, він у безпеці, а оґрів — убито.

— То були не оґри, пані, й не істоти, котрих раніше бачили в цих краях. Те, що вони вже не вештаються біля наших воріт, позбавило нас великого страху. Та от хлопчик — це зовсім інша річ. Хоча його і врятовано, та зараз він далеко не у безпеці.

Айвор нахилився до них над столом і стишив голос, хоча вони й були самі:

— Ви маєте рацію, пані Беатрис: я сам собі дивуюся, що живу посеред таких дикунів. Ліпше вже мешкати у щурячій ямі. Що подумає про нас той сміливий чужинець, та ще й після всього, що він учора для нас зробив?

— Чому ви так кажете, пане? Що трапилося? — запитав Аксель. — Ми вчора стояли там, біля багаття, проте, злякавшись, що от-от спалахне жахлива сварка, пішли. Тому ми нічого не знаємо про те, що було далі.

— Друзі, ви добре зробили, що заховались. Учора ці язичники так розійшлися, що мало не повидирали одні одним очі. Подумати страшно, як вони могли би поставитися до пари дивакуватих бритів, котрі затесалися серед них. Той хлопчик, Едвін, повернувся живий і здоровий, але щойно селяни почати радіти з його порятунку, як жінки знайшли на ньому невелику ранку. Я сам її обдивився, й інші старійшини — також. Ця ранка в нього — відразу під грудьми, не більша ніж завдає собі дитина, спіткнувшись і впавши. Та жінки, дарма що вони його рідня, заявили, що це — укус. І тепер ціле село так і вважає. Я був змушений заради його ж таки безпеки зачинити хлопчика у клуні, та все одно його товариші — його ж рідня — почали кидати у двері камінням і кричати, щоби його витягнули звідти і зарізали.

— Але, Айворе, як таке може бути? — запитала Беатрис. — Може, через імлу вони розгубили всю пам’ять про ті жахіття, які нещодавно довелося пережити цій дитині?

— Якби ж то, пані!.. Цього разу вони все чудово пам’ятають. Ці язичники не хочуть розуміти нічого, крім своїх забобонів. Вони свято переконані, що якщо хлопчика вкусило чудовисько, то він незабаром сам теж перетвориться на чудовисько і жахливо метатиметься нам у наших-таки стінах. Вони його бояться, і, якщо він залишиться тут, на нього чекатиме доля не менш лиха, ніж та, від якої його вчора врятував добродій Вістан.

— Але, пане, — сказав Аксель, — мусять знайтися й ті, в кого вистачить мудрості подолати таке безглуздя!

— Якщо і знайдуться, то ми будемо в меншості. І навіть якщо зможемо стримати їх день-другий, то незабаром ті безумці все одно вчинять по-своєму.

— Що ж робити, пане?

— Воїн так само приголомшений, як і ви, і ми з ним радилися цілий ранок. Я запропонував йому взяти хлопчика зі собою, коли він продовжить свій шлях, хоча це і спричинить йому певні незручності, — а тоді залишити дитину в якомусь віддаленому селі, де вона зможе буде почати нове життя. Мені було дуже соромно просити про таке чоловіка, котрий щойно ризикував заради нас власним життям, але я не бачив іншого виходу. Зараз Вістан обдумує мою пропозицію, хоча він має завдання, яке йому доручив виконати його король, а він уже й так затримався через свого коня й учорашні пригоди. До речі, мені зараз варто піти і перевірити, чи хлопчик у безпеці, а тоді запитати воїна, чи він уже щось вирішив. — Айвор підвівся й узяв у руку свою патерицю. — Друзі, перш ніж покинути наше село, зайдіть попрощатись. Утім, після того, що ви почули, я зрозумію, якщо вам захочеться чкурнути звідси не озираючись...

* * *

Аксель дивився через двері, як Айвор широкими кроками простує геть подвір’ям, залитим сонцем.

— Кепські новини, принцесо, — сказав він.

— Так, Акселю, та нас вони не стосуються. Не гаймо тут часу. Сьогодні на нас чекає стрімка стежка.

Їжа та молоко були дуже свіжі, тож іще якийсь час Аксель і Беатрис їли мовчки. Потому Беатрис сказала:

— Акселю, думаєш, у цьому є якесь зерно правди? У тому, що Айвор розповідав минулої ночі про імлу: нібито сам Бог позбавляє нас пам’яті.

— Не знаю, що про це й думати, принцесо...

— Акселю, сьогодні вранці, коли я тільки прокинулася, мені до голови прийшла одна думка.

— Яка думка, принцесо?

— Просто думка. Може, Бог сердиться на нас через щось, що ми зробили. Чи, може, не сердиться, а соромиться нас.

— Цікава думка, принцесо. Та, якщо все так, як ти кажеш, чому Він нас тоді не покарає? Чому змушує нас, наче дурників, забувати те, що сталося тільки годину тому?

— Можливо, Богові так соромно через нас, через щось, що ми зробили, що Він і сам хоче про це забути. І, як сказав Айворові той чужинець, якщо Господь не пам’ятає, то не дивно, що й ми не можемо нічого згадати.

— Що ж ми могли такого втнути, щоби Господь аж так цього соромився?

— Не знаю, Акселю. Та це точно не те, що зробила я чи ти, бо Він завжди нас любив. Якщо ми молитимемося Йому, молитимемось і проситимемо Його допомогти нам відновити бодай декілька найбільш сокровенних для нас спогадів, може, Він і почує нас та виконає наше бажання.

Надворі пролунав вибух сміху.

Прихиливши голову, Аксель помітив у дворі когорту дітлахів, котрі намагалися тримати рівновагу на пласких камінцях над маленьким струмком. Поки він дивився, одна дитина з вереском хлюпнулась у воду.

— Хтозна, принцесо, — сказав він. — Може, мудрий чернець у горах здужає нам це пояснити. Але раз ми вже заговорили про те, як прокинулися сьогодні вранці, то до мене теж дещо повернулося, — можливо, саме тоді, коли тобі до голови прийшли ці думки. То був спогад, простий спогад, але він мене дуже потішив.