Читати книгу - "Похований велетень"

Не встигли вони відійти далеко, як помітили попереду на вулиці два дуже неподібні між собою силуети: Айвора та воїна. Чоловіки щось обговорювали, схиливши голови один до одного. Поки Аксель і Беатрис наближались, Айвор зробив крок назад і ніяково посміхнувся.

— Я не хотів будити вас завчасу, — звернувся він до них. — Але господар із мене — нікудишній, тож ви обоє, напевно, вже гинете від голоду. Ходімо, я відведу вас до старого громадського дому і простежу, щоби вам дали якусь поживу. Та передовсім, друзі, познайомтеся з героєм минулої ночі. От побачите, добродій Вістан напрочуд добре розуміє нашу мову.

Аксель повернувся до воїна і вклонився.

— Для нас із дружиною велика честь — познайомитися з чоловіком, наділеним такими відвагою, щедрістю і вправністю. Ваші діяння минулої ночі варті найвищих похвал.

— У моїх діяннях не було нічого особливого, пане, як і в моїй вправності. — Голос воїна, як і раніше, був лагідний, а в погляді ясніла усмішка. — Минулої ночі доля була до мене прихильна, а ще, крім того, мені добряче допомогли мої сміливі товариші.

— Ті товариші, про котрих він каже, — сказав Айвор, — були надміру заклопотані тим, що накладали від страху собі у штани, тож навіть не вступили у бій. Цей чоловік самотужки знищив чудовиськ.

— Пане, прошу вас, годі вже про це. — Воїн звернувся до Айвора, та відразу ж почав зосереджено розглядати Акселя, так наче в того на обличчі був якийсь знак, що неабияк його зацікавив.

— Пане, ви добре володієте нашою мовою, — сказав Аксель, заскочений зненацька таким пильним розгляданням.

Воїн усе ще вивчав Акселеве обличчя, та відтак опам’ятався і засміявся.

— Пробачте, пане. На якусь мить мені здалося... Даруйте мені. У моєму тілі тече лише саксонська кров, але я виріс у краях неподалік звідси і часто бував серед бритів. Тому водночас із рідною я вивчив і вашу мову. Тепер я її призабув, адже живу далеко, у болотному краї, де можна почути безліч дивних мов, але не вашу. Тому пробачте мені мої помилки.

— Зовсім ні, пане, — сказав Аксель. — Почувши вас, заледве можна здогадатися, що це не ваша рідна мова. До того ж учора ввечері я не міг не помітити, як ви носите меча: тугіше та вище на талії, ніж те зазвичай роблять сакси, — а під час ходи ваша рука невимушено спадає на руків’я. Сподіваюся, вас не образить, якщо я скажу, що така манера дуже характерна для бритів?

Вістан знову засміявся.

— Мої товариші-сакси безперестанку кепкують не лише з моєї манери носити меч, але і з манери ним володіти. Але річ у тому, що ці навички мені прищепили брити, й ліпшої науки годі й уявити. Вона вберегла мене від багатьох небезпек і от знову стала у пригоді минулої ночі. Пробачте моє зухвальство, пане, та я бачу, що й ви нетутешній. Можливо, ви родом зі заходу?

— Ми зі сусідніх країв, пане. Звідси день пішого переходу, не більше.

— А може, колись раніше ви мешкали далі на захід?

— Як я сказав, пане, я зі сусідніх країв.

— Пробачте мою неввічливість. Примандрувавши так далеко на захід, я часто почуваю ностальгію за краєм, де минуло моє дитинство, хоча звідси туди ще досить далеко. Мені всюди ввижаються тіні напівзабутих облич. Ви з дружиною повертаєтеся додому сьогодні вранці?

— Ні, пане, ми підемо на схід, до синового села. Сподіваємося дістатися туди за два дні.

— Ага, то ви підете дорогою через ліс.

— Правду кажучи, пане, ми мали намір піти верхньою дорогою, через гори, бо там у монастирі мешкає мудрець, котрий, сподіваємося, погодиться нас прийняти.

— Справді? — Вістан задумливо кивнув і знову пильно подивився на Акселя. — Я чув, що та дорога стрімко піднімається догори...

— Мої гості ще не снідали, — втрутився Айвор. — Даруйте, добродію Вістане, та я проведу їх до громадського дому. А опісля, якщо можна, я хотів би продовжити нашу розмову.

Він стишив голос і перейшов на саксонську, а Вістан відповів йому кивком. Потому, повернувшись до Акселя та Беатрис, Айвор похитав головою і похмуро сказав:

— Попри титанічні зусилля, яких минулої ночі доклав задля нашого порятунку цей чоловік, біди наші ще не скінчились. Але ходіть за мною, друзі, — ви, мабуть, уже помираєте з голоду.

Айвор хиткою ходою рушив уперед, щокроку впираючи патерицю в землю. Здавалося, він надто заглибився у свої думки, щоби помітити, що гості не встигають за ним на переповнених людьми провулках. Уже вкотре відставши від Айвора на декілька кроків, Аксель сказав Беатрис:

— Той воїн вартий захоплення, тобі так не здалося, принцесо?

— Безперечно, — тихо відповіла вона. — Та, Акселю, він так дивно втупився в тебе поглядом...

Вони не мали часу, щоби продовжити розмову, бо Айвор, який урешті помітив, що ризикує загубити своїх гостей, зупинився на розі.

Невдовзі вони вийшли на залитий сонцем внутрішній дворик. Там блукали гуси, а саме подвір’я навпіл розділяв штучний струмок — мілкий канал, виритий у землі, — в якому тонкою цівкою дзюркотіла вода. Над найширшим місцем струмка було прокладено примітивний мостик із двох пласких камінців, і тепер на одному з них присів навшпиньках підліток, перучи одяг. Ця сцена вразила Акселя ідилічністю, й він хотів було зупинитися, щоби нею помилуватись, але Айвор упевнено покрокував до низької будівлі з багатошаровим солом’яним дахом, яка простягалась уздовж цілого подвір’я, від одного його краю до іншого.

Зайшовши всередину, ви помітили би, що зала громадського дому не надто відрізнялася від будь-якої сільської їдальні, в якій вам доводилося бувати. Там тяглися ряди довгих столів і лавок, а в одному кінці було облаштовано кухню та місце для роздачі їжі. Головна відмінність цієї зали від сучасної їдальні полягала в повсюдній наявності сіна: сіно було над головою, під ногами, і, хоча так і не було задумано, на всіх столах. Сіно літало по всіх усюдах завдяки поривам вітру, які постійно гуляли залою. Такого ранку, як цей, коли наші подорожні сіли поснідати, сонце, пробиваючись крізь віконця, схожі на бійниці, демонструвало, що в повітрі також літає сила-силенна часточок сіна.

Коли вони прийшли, у старому громадському домі не було нікого, та Айвор пішов до кухні, й майже відразу ж звідти вийшли дві літні жінки, несучи хліб, мед, печиво та глеки молока й води.