Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Сам Едем знав гітару на рівні дворового музичного авторитета — тобто міг згадати десь шість акордів. Уся надія була на те, що руки Міцного пам’ятають своє ремесло. 

Та дива не сталося — руки повторили ті ж самі акорди, гітара звучала так, як і мають звучати гітари, і Едем узявся за гриф наступної. Три пари очей пильно за ним стежили. 

Ця гітара була зроблена теж добротно, мала такі ж бронзові струни та клеймо метелика. Едем повторив пару акордів, підтягнув низьку «мі» і програв найпростіший етюд. Це було успіхом — твір сплив із пам’яті Міцного, Едем його не знав, але вибору це не полегшило. Едем вирішив так: прослухає всі чотири, а потім за реакцією Павла Михайловича спробує визначити оту «весняну». Страшно не помилитися, страшно — розчарувати Інару. 

Едем узявся за третю й одразу ж відчув — вона відрізняється від перших двох. Ідентична зовні, вона була трохи легша, якась повітряна, приємна на дотик. Едем торкнувся струн і пірнув у глибину звуку, як панянки з розбитими серцями пірнають у чорторий. Він і не зрозумів, як руки самі знайшли потрібну мелодію й зіграли короткий гімн весні. 

— Ми візьмемо цю, — упевнено сказав Едем. Павло Михайлович зняв окуляри й заходився дихати на скельця, але Едем міг побитися об заклад, що таким чином він намагався приховати ніяковість. 

Його брат не виказував жодних емоцій, відніс непроданий товар і назад уже не повертався. Павло Михайлович вийняв із тумбочки зошит і, присівши на виступ, почав оформляти покупку. 

— Ви купуєте для себе? — спитав він Інару, записуючи щось олівцем. 

— Ні, це для мого друга. Йому виповнюється десять, і він дуже талановитий. У нього тяжкі часи, і ваша чудова гітара має подарувати йому трохи світла, якого він заслуговує. 

Павло Михайлович покинув писати й замислився. 

— Зачекайте-но, — сказав він і вийшов у сусідню кімнату. 

Тепер гітара не здавалася безликою. 

— Здається, я розгадав секрет, — сказав Едем пошепки. 

— Це не секрет, — прошепотіла Інара у відповідь. — Вони обоє майструють гітари. Тільки в одного з них є дар, він створює витвори мистецтва. А другий, можливо, колись не став обирати свій шлях, пішов услід за старшим і тепер виготовляє добротні, але звичайнісінькі інструменти. 

— Старшим? Але ж вони близнюки. 

— Павло Михайлович старший на п’ятнадцять хвилин. Він народився 29 лютого, а Петро Михайлович — на п’ятій хвилині по півночі першого березня. 

— Тому вони й не допомагають у виборі гітар, — кивнув Едем. — Ти купуєш шедевр, якщо здатен його оцінити, в іншому разі — шанси рівні. Але ж старший брат чудово розуміє різницю між їхніми роботами. Якби вони ставили на гітари різні клейма, уже давно б могли орендувати просторіший магазин і не в тій частині міста, куди вирушають люди, життя яких дало тріщину. А можливо, вони обоє розуміють це, але один свідомо залишається баластом, що не дає злетіти другому. 

— У вас, мабуть, не було брата? 

— Мені відомо тільки про одного. Дмитрик. Помер до мого народження. 

— Шкода. Батьки не ставили його за приклад? 

— Ніколи. Але я ж пам’ятав. 

Щось у комірчині гепнуло на підлогу й розсипалося барабанним дробом по лінолеуму. 

— Ще хвилиночку, — почувся глухий голос Павла Михайловича. 

Інара й Едем відійшли одне від одного, неначе викриті змовники. 

— Олесю, а зіграйте не класику, а щось ваше, — попросила Інара. — З нового альбому. 

Едем перебрав струни, відчуваючи, як чужі спогади біжать по пальцях, і спинився на останньому хіті. 

Гітара неголосно заговорила про літній дощ, про незнайомку в кафе, про фразу з фільму, що будить хвилю спогадів, про минуле, яким розфарбовуєш теперішнє. І мелодія запам’ятовувалася, і вірші були добре складені, та було в цьому щось штучне. Як браковані повітряні кульки з анекдоту: різних кольорів, надуваються, але не приносять радості. 

Ця пісня не спонукала до мрій. 

Павло Михайлович повернувся з жовтим ременем у руках і з комплектом струн. 

— Це подарунок від мене вашому талановитому хлопчиську, — сказав він і повернувся до заповнення свого зошита. 

А Едемові раптом стало душно в холодному магазині. 

Уже вивертаючи кермо й виїжджаючи з внутрішнього двору, Інара сказала ніби ненароком: 

— Коні в одній упряжці рухаються зі швидкістю найповільнішого з них. І тільки з часом розумієш, що це і є любов. 

Едем відвернувся до вікна; він розглядав сміттєві контейнери, один із яких вони ледве не зачепили боковим дзеркалом автомобіля, і думав про інше. У голові звучав програний щойно хіт «Часу немає». І раптом йому стало неймовірно жаль Олеся Міцного. 

— Я свою справу зробив. Поїхали їсти київську перепічку? 

— Давайте трохи згодом, — Інара просила, і м’який тон голосу перетворював її на іншу людину. — Я хочу встигнути зробити подарунок до того, як почнеться тиха година. 

— Ви мали рацію, — хрипко вимовив Едем. — Немає вже божественного вогню, зосталися тільки вуглинки, які ми все намагаємося роздмухати. І не ми маємо створювати колаборацію з U2 — треба дати дорогу молодим. 

Інара стишила швидкість. 

— Мені шкода, що я так сказала сьогодні вранці. Намагалася збити вашу пиху. Ваша команда так акуратно зводить вам прижиттєвий пам’ятник, що мені закортіло знайти в ньому щербинку, шматок фальшивого мармуру. 

— Мармур — холодний матеріал. От і пісні виходять холодні. 

Автомобіль виїхав на проспект, але поїхав не до правого берега Дніпра. 

— Божественний вогонь не можна погасити. Можна тільки втратити його дорогою. Але загублене іноді знаходиться, — упевнено сказала Інара. — Може, ви надто багато думаєте про те, яким вас мають бачити інші, і забули, хто ви насправді? 

Едем мовчав, тиша загусала. Щоб вона не загусла остаточно, Інара вирішила розбавити її музикою — увімкнула U2. Авжеж, хіба могло бути інакше? 

Едем притулився щокою до шибки. Він побачив Міцного у студії звукозапису з Боно й один мікрофон на двох. Міцний пропонує колезі підійти до куплету інакше, Боно сперечається. А потім, після запису, у маленькому ресторані з високими перегородками Боно, скинувши окуляри, ділиться з Міцним секретом: як уберегти свій талант. 

Вони проїхали повз міцні ворота і яблуневий сад, минули оточену живоплотом каштанову алею