Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хлопчик відвернувся і пішов до тих хлопців, що чекали на нього за десять метрів.
- Ні, стій. - Сорок Третій наздогнав його і схопив за руку, змушуючи розвернутися. - Я згоден. Але як ми підемо?
- А ти не хочеш спитати, що потрібно зробити? - запитав Шістнадцятий.
- Це моя єдина надія. - зітхнув хлопчик. - Або ви мені допоможете, або мене виженуть з навчання. Тож думати тут нічого.
- Будь у кімнаті. Я за тобою зайду. - пообіцяв Шістнадцятий і пішов геть разом зі своїми друзями.
Сорок Третій так сильно надихнувся, що більше не думав про те, чи це якась оманлива надія, чи правда. То був його останній шанс. Якщо він пройде випробування, то лишиться на навчанні. Він матиме шанс втілити свою мрію у життя! І коли він прийде до батька після стількох років навчання, то батько пишатиметься ним. Зберуться усі родичі, щоб відсвяткувати подію такого масштабу. Його сім'ю почнуть шанувати. Це обов'язково допоможе краще продавати овочі на ринку. Їхні справи підуть у гору.
Випробування. Одне єдине. Сорок Третій був готовий на все, аби його пройти. Помити підлогу в усьому їхньому триповерховому корпусі, вимести весь поліот, завантажити десять тачок овочами. Все, що завгодно, аби його не вигнали! Хлопчик збуджено розмірковував про майбутнє випробування. Лише коли він дійшов до будівлі, де розміщувалася його кімната, то зрозумів, що весь час думав не про те. Їм треба буде залишити стіни поліота. Невже таємна організація мала такий вплив, що її члени могли безперешкодно виходити та заходити, коли їм заманеться? Сорок Третій надихнувся ще більше. Вони точно зможуть зробити так, щоби він продовжив навчання. Ось тільки випробування буде зовсім не таким, як він думав раніше. Що можна робити поза поліотом? Тут він загубився у здогадах. Адже, поза поліотом вони могли придумати будь-що. Звісно, у розумних межах та з раціональної точки зору. Навіщо їм випробовувати його на тому, що не принесе нікому користь? Сорок Третій трохи заспокоївся. Якщо треба буде працювати в поті чола, щоб довести їм, що він гідний бути серед них, то так тому й бути. Цей шанс він нізащо не проґавить.
У кімнаті хлопчик сів на своє ліжко. Йому ні до кого не було справи. На нього теж не звертали особливої уваги. Інші хлопчики або намагалися виводити ті піктограми, які погано пам'ятали, або валяли дурня, граючи нишком у ігри. Сорок Третій чекав. Кожна хвилина очікування додавала один удар серця до його ритму. Хлопчик заплющив очі, намагаючись заспокоїтися. Він відчув дотик до руки. Перед ліжком стояв Шістнадцятий.
- За хвилину вийдеш за мною.
Хлопчик відвернувся, перекинувся з кимось парою слів і вийшов. Сорок Третій порахував до шістдесяти, зістрибнув із ліжка і швидким кроком попрямував до дверей. За дверима, в коридорі, біля самого виходу надвір стояв Шістнадцятий. Він легенько махнув головою, закликаючи Сорок Третього і вийшов. Так вони і йшли, дотримуючись дистанції. Обійшли другий високий житловий корпус і повернули праворуч. Як завжди, вузька вулиця, низенькі будівлі. Три старші хлопчики стояли біля дверей в одну з них. Шістнадцятий підійшов до них. Сорок Третій також. Один із старших вийняв чорний шарф і зав'язав хлопцеві очі. Його взяли за руки та повели. Вони вийшли на середину вулиці та зупинилися. Сорок Третього почали розкручувати. Його крутили і крутили навколо своєї осі, поки він мало не впав. Їхні мотиви були зрозумілі хлопчику. Він не повинен знати, в який його бік поведуть. Поки голова ще паморочилася, двоє хлопців завели його до одного з будинків. Звуки змінилися, тож хлопчик вирішив, що вони увійшли. Потім щось загуло. Ніхто не говорив. Ніхто не рухався.
Хлопця знову повели. Розв'язали шарф. Він розплющив очі і якийсь час прикривав їх від сонця.
- Ходімо. Іди за нами. І підтягни штани.
Сорок Третій насупився. Не зовсім зрозуміло, що мав на увазі той хлопець. Всі хлопці почали закочувати штани і брати взуття у руки. Брови у Сорок Третього полізли вгору. Невже вони хотіли б пройти через болота? Попереду не було нічого іншого, крім заболоченої ділянки чи то ріденького лісу, чи то степу, в якому поросли дерева. Скрізь стояла вода, тільки іноді острівці суші здіймалися над нею шапочкою гриба. Дерева росли з води. Перший хлопець пішов уперед. Сорок Третій швидко-швидко закотив штани. Він якраз встиг, щоб за останнім з хлопців стрибнути уводу і йти крок у крок. Вода здавалась чорною. Може, брудна, може, в неї такий природний колір. У міру того, як вони віддалялися від поліота, у душі Сорок Третього зростала тривога. Він кілька разів озирнувся на мури навчального закладу. Навколо одна вода, яка доходила іноді до колін. Чорні дерева та самотні чорні птахи робили навколишню місцевість ще похмурішою. У місцях, де дерева росли густіше, над водою нависав сірий туман. Хлопчик не думав про те, куди вони йдуть. Його хвилювало лише те, щоб дістатися туди цілим і неушкодженим. Якщо тут щось станеться, ніхто не зможе допомогти. Ніхто, окрім цих хлопців, яких він не знав. Окрім Шістнадцятого. Але поручитися він не міг ні за кого.
Вони пройшли так більше кілометра, перш ніж почали траплятися все більші та більші острівці суші. Рельєф змінився і тепер з обох боків можна було побачити пагорби. Не дуже високі, але скелясті. За кілька хвилин Сорок Третій остаточно вибрався на сушу. Уся група пішла твердою землею, обійшовши пару таких пагорбів.
- Стій. - скомандував той, що йшов попереду. - Шістнадцятий.
- Ми прийшли. - Шістнадцятий повернувся до Сорок Третього. - Ти знаєш, хто такі діадеми?
Хлопчик енергійно закивав, поправляючи штани. Води поряд не було і можна привести їх у нормальний вигляд.
- Цих птахів усі вважають небезпечними. - продовжував хлопчик.
- Смертельно небезпечними. - доповнив його репліку Сорок Третій.
- Так. Бачиш, ти так думаєш. Але ми знаємо секрет. Як ти переконаєшся надалі, ми знаємо багато секретів.
Сорок Третій уважно стежив за хлопчиком, тривога лише посилювалася.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руйнуючи долі, Стів Маккартер », після закриття браузера.