Читати книгу - "Тіні під світлом слави, Вікторія Ван"

— Двері до чого? — з недовірою запитав він.

— Я не знаю, — відповіла дівчина, зітхаючи. — Але я відчуваю, що це пов’язано з тим, що відбувається зі мною. Моє життя змінилося відтоді, як ці сни почали з'являтися. Магія стала іншою, темнішою. Щоразу, коли я намагаюся її використати, щось мене стримує... і водночас штовхає вперед.

Джун спробував переварити почуте. Він знав, що Юна володіє особливими силами, але ніколи не міг уявити, наскільки глибоко це впливає на неї. Він подивився на неї, на її обличчя, що було одночасно спокійним і напруженим. Її світле волосся блищало під сонячним світлом, але вираз обличчя був затінений сумом і тривогою.

— Я розумію, що це лякає тебе, — сказав він, роблячи крок до неї. — Але ми знайдемо спосіб, як впоратися з цим. Ти не одна.

Юна зітхнула, але не відповіла. Вона знову подивилася на озеро, і її очі знову заглибилися у його темні глибини.

— Це не тільки про мене, Джун, — тихо сказала вона. — Це про нас усіх.

Вечірнє сонце вже торкнулося обрію, заливаючи все довкола теплим золотистим світлом, коли Юна з Джуном вийшли з лісу на невелике відкрите поле. Трави на полі колихалися від легкого вітерця, що приніс із собою запах вечірньої прохолоди та квітучих трав. Але Юна не відчувала заспокоєння від цієї картини. Усередині неї продовжувала бурлити таємнича тривога, як і магія, яку вона все менше могла контролювати.

Джун, як завжди, мовчки йшов поруч. Його присутність мала заспокійливий ефект, навіть якщо він не говорив нічого особливого. Але зараз навіть він не міг розвіяти темні хмари, що збиралися над їхніми головами.

— Ми майже на місці, — порушив тишу Джун, вказуючи рукою в напрямку далекої лінії дерев, що виднілися на горизонті. — Селище зовсім близько.

Юна лише кивнула у відповідь, але її думки були далеко звідси. Вона не могла відірватися від спогадів про озеро, яке вони бачили раніше того дня. Темні води, що відбивали її власні страхи, здавалося, тепер увійшли в її сновидіння і переслідували кожен крок наяву. Що це за озеро? Що ховається в його глибинах? Відповіді вона не мала, але відчувала, що ця таємниця не дасть їй спокою.

— Ти не повинна так хвилюватися, — знову заговорив Джун, ніби читаючи її думки. — Ти ж знаєш, що завжди можеш розраховувати на мене.

Юна зупинилася, зітхнувши. Їй важко було пояснити, що відчуває. Навіть Джун, який був поруч стільки часу і бачив усе, що з нею відбувалося, не міг зрозуміти до кінця. Вона знала, що його підтримка — це все, що в неї зараз є, але й водночас відчувала, як невидима стіна розростається між ними. Страх розуміння й непорозуміння з'їдав її зсередини.

— Джуне, я знаю, що ти намагаєшся мене підтримати, — почала вона, зустрівши його погляд. Її сіро-зелені очі блищали, відображаючи зміни, які відбувалися всередині. — Але це вже інше. Моя магія... вона стала небезпечною. Я відчуваю, що втрачаю контроль над нею.

Юна на мить замовкла, немов намагаючись знайти правильні слова.

— Я боюся, що скоро буде занадто пізно.

Джун уважно слухав її, не перебиваючи. Він завжди був терплячим, але цього разу щось змінилося в його очах. Він, здається, насправді почав усвідомлювати масштаби проблеми.

— Я зрозумію, якщо ти вирішиш піти, — продовжила вона, зупиняючись, щоб вдихнути прохолодне повітря. — Ти маєш повне право не бути частиною цього...

— Ти що, з глузду з'їхала? — різко перебив її Джун, піднявши голос більше, ніж зазвичай. Його зазвичай спокійні очі зараз палали емоціями. — Як ти можеш таке казати? Думаєш, я залишу тебе саму зараз, коли ти найбільше мене потребуєш?

Юна відчула, як її охоплює хвиля емоцій. Вона не очікувала такої реакції від Джуна. В його голосі не було ані краплі сумніву, і це, хоч і на мить, повернуло їй віру. Але страх залишався.

— Я просто... не знаю, що робити, — зізналася вона, її голос зламався, і вона відвела погляд.

Джун підійшов ближче, м'яко торкнувшись її плеча.

— Ми разом розберемося, — промовив він, дивлячись прямо в її очі. — Разом ми сильніші, ніж ти думаєш.

Юна глянула на нього і відчула, як її серце повільно заспокоюється. У його погляді було щось таке, що переконувало її, що вона не одна. Навіть коли їй здавалося, що весь світ проти неї, Джун завжди був поруч.

— Гаразд, — тихо відповіла вона, кивнувши. — Разом.

Вони продовжили йти вперед, залишаючи позаду відкриті поля, повільно наближаючись до селища. Сонце вже майже заховалося за горизонтом, залишивши тільки відблиски на небі.