Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

— Упевнений. Це підтверджує моя дочка. Що ще вас цікавить?

— А в поведінці Апостоласа в наступні дні не було нічого дивного?

— Ні, не було. Вони приїхали разом з Евантією до нас, щоб підтримати мене у складний час. В університеті ми останнім часом зовсім не перетиналися. Крім того, я ж узяв відпустку. Але ми регулярно зідзвонюємося.

— Спитаю ще раз. Пане Дукарелісе, ви маєте якісь здогадки, навіщо ваша дружина зняла з рахунку дві тисячі євро?

— Ні.

— Можливо, щоб узяти їх з собою?

— Узяти з собою куди?

— Мені це не відомо. Але я сподівався, що ви допоможете пролити на це світло?

Нарешті слідчий дозволяє йому піти. Мовляв, перепрошую, що й так тримав вас стільки часу! Прохає його наполегливим тоном, якщо він пригадає будь-яку деталь, будь-я-ку, розтягає склади, нехай одразу повідомить про це поліцію. Він пробуде на острові до вечора, потім сяде на катер берегової охорони, який довезе його до Наксоса, звідти вже на поромах дістанеться до Атен, пане поліціянте. Дукареліс твердим голосом запевняє його, що обов’язково так і зробить. Іде звідти насуплений, повісивши голову, у якій роїться сотня думок. Що це знову за розмови про гроші? Навіщо й справді вона їх зняла і як їх витратила? Він уже сам не знає, що й думати, чому вірити? Підозрам слідчого чи власному сумлінню? Що, в біса, на нього найшло, що він почав розводитися про Апостолоса? У глибині душі, звісно, він нічого не виключає. Але, чорт забирай, він думав, що знає власну дружину! Хоч іноді в нього й виникали сумніви. Однак внутрішній голос каже йому, що іноді невірність заскакує й лякає нас ще до того, ніж наш розум усвідомлює її як факт, перш ніж вигулькнути з-за рогу й накинутися на нас. Серце першим отримує звістку, потім вона доходить до розуму. Те, що він дотепер вважав монолітним, розвалюється на шматки. Світ тікає в нього з-під ніг. Слід було раніше збагнути це, таким уже є життя. Так само у своїй науці він рухався по траєкторії, на якій нема абсолютних істин. В археології не існує нічого певного. Багато питань, мало відповідей. Про його власне життя годі й казати — у душі звили кубло самі запитання. Він починає ганяти свій мозок. А може й справді між ними щось було? Видобуває з пам’яті їхні обличчя, миті їхніх спільних зустрічей.

21

Під ногами плещеться море. Набігає на скелі та піниться. Цікаво, яка тут глибина? Безодня. На взуття долітає водний пил, лишаючи солоні крапочки, знаки про існування в попередньому стані, яке згасає на грубій шкірі. Сонце сліпить очі. У голові якісь дивні думки... І у цю мить знов дзеленчить телефон.

— Тату, привіт!

— Вітаю, доню.

— Як справи?

— Як?.. Ніяк... Нічого такого, на що варто звертати увагу.

— Щось мені не подобається твій голос. Ти затинаєшся, коли... Наче бракує повітря. Щось трапилося?

— Ні... Що тут може статися? Пішов прогулятися, от і захекався. Ти отримала результати іспитів?

— Ще ні. Чекаю... У деканаті сказали, що будуть цими днями.

— Усе буде добре, не хвилюйся. Що у вас з погодою?

— Атени, ти ж знаєш, усе залите в бетон... Страх, як пече!»

— Ну, тут, слава Богу, буває прохолодно.

— Тату, щось чути про маму?

— Ні. Шукають.

— Ясно. З тобою точно все в порядку?

— Усе в нормі. Не хвилюйся.

— Хочеш я приїду на острів? Складу тобі компанію...

— Ні, люба, ні. Не створюй для себе проблем. Крім того, я пробуду тут ще кілька днів. Потім збираю речі й вертаюся. Не переймайся. Ти взагалі додому заходила?

— Ні, не хочеться. Страшно там...

— Ну, хоч заглянь, перевір поштову скриньку.

— Добре, завтра сходжу. Візьму за компанію тітку, бо, знаєш, сама не піду.

— Як знаєш... Що нового в тітки?

— Усе, як завжди. Ти ж знаєш її. Тримає мене на всьому готовому, нічого не роблю в хаті, лише ввечері виходжу подихати свіжим повітрям, уже не можу в чотирьох стінах.

— Ісмено, посухай-но, треба жити далі. Нічого не поробиш. Упав, уставай та обтрушуйся.

— Хто б казав?!

— Кажу, бо так і є.

— Добре... подзвонюй мені сам. Я хочу чути твій голос і знати, що з тобою все добре.

— Добре. Я спробую через кілька днів повернутися. Ісмено, хочу спитати дещо... Ти впевнена, що мамина шкіряна валіза в тебе в Салоніках?

— Скільки можна про це питати? Так, мама її дала, коли моя порвалася. Шукати іншу не було часу. Чому ти знову про це питаєш?

— Нічого... Просто спало на думку...

— Точно нічого?.. Тату, мені здається, що ти щось приховуєш від мене!

— Ні, доню! Нічого я від тебе не приховую.

— Добре. Маю деякі справи...

— Щасливо, доню. Бережи себе!

— І ти!

Так, у нього є дочка, найкраще, що він має у своєму житті, найкраще, що він залишить по собі. Згадує мить, коли він повідомив їй про зникнення матері, її наче громом вразило. Просто не могла прийти до тями певний час, хоч загалом людина вона стримана й холоднокровна. Усе питала: «Може ви посварилися, може те, може се...». Я попросив її не мучити себе такими питанням; однаково — усе дарма! Мала б подужати це, хоч не хотіла миритися. Єдине, що вона навідріз відмовилася робити — лишатися самою в нашій квартирі. Гарна дівчинка, зріла не по літах, в університеті стане однією з найкращих. Та присвятила вона себе філології, археології ж зреклася. Мовляв, не хочу копирсатися в землі, гребтися в пилюці й збирати кістки. Це, мовляв, усе належить іншому світу, а вона вважає, що слід дати йому спокій. Отак!

Він пам’ятає її перший день... Вона лише з’явилася на світ Божий у пологовому залі й лежала з широко розплющеними очима, не кліпнувши жодного разу. Невідривно дивилася на свою маму. Уся вкрита амніотичною рідиною, що обліпила її наче густе біле багно. Вона сильно кричала, плакала, а коли медсестра розрізала пуповину, підняла ліву ручку до голівки. У неї було синє обличчя, розкритий широко рот, що все кривився, кривився, але не видушував із себе плач, наче знав уже, що скоєного не змінити, усе, приїхали, отут вона й залишиться, у цьому нерадісному світі. Плакав і