Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

була занадто «соціальною». У Франції переслідуванням за економічну колаборацію передувала вибіркова націоналізація — наприклад, заводів Renault як покарання за суттєву допомогу німецькій армії з боку Луї Рено. І всюди дрібним підприємцям, банкірам та посадовцям, які служили в адміністрації окупаційного режиму, будували «Атлантичний вал», що мав зупинити вторгнення у Францію, постачали німецьким силам різноманітні товари тощо, дали спокій, щоб вони могли надавати подібні послуги та забезпечувати безперебійність і стабільність у демократіях, які прийшли нацистам на зміну.

Напевно, таких компромісів і не можна було уникнути. Сам масштаб руйнації та морального занепаду в 1945 році означав, що все, що лишилося, нагодиться як цеглинка в будівництві майбутнього. Тимчасові уряди в перші місяці після звільнення були майже безпорадні. Певна річ, вони мусили співпрацювати з бізнесовими, фінансовими та виробничими верхівками, ще й дякувати їм, щоб безпомічне голодне населення могло отримати харчі, одяг і паливо. Чистки в підприємницькому секторі могли призвести до зворотних, навіть нищівних результатів.

Ціною, яку за це довелося сплатити, був політичний цинізм та гірке розчарування в ілюзіях і надіях щодо звільнення. Уже 27 грудня 1944 року неаполітанський письменник Ґульєльмо Джанніні написав у L’Uomo Qualunque[33], газеті нової італійської однойменної партії, чия назва власне й обігрувала це відчуття іронічного розчарування, таке: «Я — той, хто, зустрівши колишнього фашиста, запитує: “Як тобі вдалося уникнути чистки?”… Я — той, хто озирається навколо й говорить: “Це фашистське: і методи, і системи”… Я — той, хто більше ні в що і нікому не вірить».

Як ми вже бачили, Італія була складним випадком. Але те, що відчував Джанніні, у Європі кінця 1945 року стало доволі поширеним явищем і підготувало ґрунт для стрімкої зміни настрою. Після того, як винних у тому, що сталося в недалекому минулому, визначили, а також призначили покарання — за найбільш кричущі злочини або в тих випадках, які приносили найбільше моральне задоволення, — більшість людей на територіях під нещодавньою німецькою окупацією схотіли залишити незручні або неприємні спогади в минулому та продовжити свої поламані життя. У будь-якому разі дуже мало хто звинувачував у найгірших злочинах своїх співгромадян. За загальною згодою, абсолютну відповідальність за це мали взяти німці.

Насправді, переконання, що кінцева провина за жахіття Другої світової війни має лягти на німецькі плечі, було таке поширене, що від неї звільнили навіть Австрію. Згідно із союзницьким договором 1943 року, Австрію офіційно визнали «першою жертвою» Гітлера, що гарантувало їй інше ставлення після закінчення війни. Це узгоджувалося з переконанням Вінстона Черчилля в прусському походженні нацизму — поглядом, який корінився в одержимості його покоління прусською загрозою європейській стабільності останньої третини ХІХ століття. Водночас інших союзників також влаштовувала така позиція — ключове географічне розташування Австрії та непевність у політичному майбутньому Центральної Європи підказували, що розсудливіше не зв’язувати німецьку й австрійську долі.

Та з Австрією і не можна було поводитися просто як з окупованою країною, де місцевих фашистів та нацистських колаборантів необхідно було покарати, а тоді зажити звичайним життям. У країні з майже семимільйонним населенням 700 тисяч були членами Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини; коли війна закінчилася, в Австрії все ще лишалося 536 тисяч зареєстрованих нацистів; під час війни в лавах німецьких збройних сил служили 1,2 мільйона австрійців. В СС та серед керівництва концентраційних таборів австрійців було непропорційно багато. Серед австрійських громадських та культурних діячів було безліч симпатиків нацизму — зі 117 музикантів оркестру Віденської філармонії 45 були нацистами (тоді як у Берлінській філармонії — 8 зі 110).

З огляду на всі ці обставини Австрія відбулася напрочуд легко. Провадження через підозру у воєнних злочинах відкрили щодо 130 тисяч австрійців, перед судом постали 23 тисячі, 13 600 були визнані винними, 43 отримали смертний вирок, але стратили лише тридцятьох. Близько 70 тисяч державних службовців звільнили. Восени 1946 року чотири союзницькі держави-окупанти вирішили дозволити Австрії самотужки розбиратися зі своїми злочинцями та провадити «денацифікацію». Систему освіти, інфіковану особливо, належним чином денацифікували: серед учителів початкової школи звільнили 2943 осіб, середньої — 477. Однак, попри те, що багато поважних науковців не приховували своїх пронацистських симпатій, з-поміж професорів університетів утратили свої посади тільки 27.

У 1947 році австрійська влада ухвалила закон, який розрізняв «більш» та «менш» винних нацистів. З останніх наступного року амністували та відновили у виборчих правах 500 тисяч. Перших — загальною кількістю близько 42 тисяч — амністували до 1956 року. Після того австрійці просто викинули свій зв’язок з Гітлером геть із пам’яті. Однією з причин, чому Австрія легко звільнилася від альянсу з нацизмом, було те, що пристосування нещодавнього минулого до власної вигоди влаштовувало всі місцеві сили: консервативна Народна партія, спадкоємиця довоєнної Християнської соціальної партії, мала всі підстави надати свідчення про те, що ані вона, ані Австрія не мали з Німеччиною нічого спільного, щоб відвернути увагу від того, як вона в 1934 році силою встановила корпоратистський режим. Австрійські соціальні демократи, беззаперечно антинацистські, теж мали дати раду спогадам про власні заклики до 1933 року за аншлюс із Німеччиною. З іншого боку, всім партіям хотілося загравати і підлещуватися до виборців — колишніх нацистів, значної за кількістю електоральної групи, яка впливала на політичне майбутнє країни. Крім того, як ми побачимо далі, мали значення й нові обставини, зумовлені початком «холодної війни».

Подібні розрахунки були наявні і в Німеччині. Але там місцеве населення не мало слова в питанні вирішення власної долі. У тій самій Московській декларації від 30 жовтня 1943 року, яка звільняла Австрію від відповідальності за відданість нацизму, cоюзники попередили Німеччину, що вона відповідатиме за свої воєнні злочини. Обіцянки було дотримано. Упродовж 1945‒1947 років відбулася низка судових процесів, на яких союзницькі окупаційні сили в Німеччині судили нацистів та колаборантів за воєнні злочини, злочини проти людства, вбивства та інші поширені переступи, скоєні в ім’я нацизму та задля досягнення його цілей.

Найвідоміший серед цих процесів — Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі, який судив найголовніших нацистських лідерів із жовтня 1945 по жовтень 1946 року. Однак було й багато інших: американські, британські та французькі військові трибунали судили нацистів нижчої ланки на території відповідних окупаційних зон, а також разом із Радянським Союзом відправляли їх до інших країн, зокрема Польщі та Франції, щоб судити їх там, де були скоєні їхні злочини. Процеси над воєнними злочинцями не припинялися впродовж періоду союзницької окупації Німеччини: у західних зонах понад п’ять тисяч осіб були визнані винними у воєнних злочинах або злочинах проти людства, трохи менше восьмисот