Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

Коли почалися заняття, Кріс чудово з усім справлявся. Він старанно вчився, отримував хороші оцінки. Проте, з іншого боку, у нього було не все гаразд: він сам ходив на заняття, наодинці працював у себе в кімнаті чи у бібліотеці, самотньо грав на фортепіано в загальній кімнаті гуртожитку. Поширене в університетському містечку модне слівце «спільнота» обминало його.

Озираючись на перші дні навчання, чимало хто з нас згадає, як важко було знайти своїх людей. Крісові доводилося докладати до цього ще більше зусиль. Навіть зараз важко сказати, чому саме. Він вродливий юнак. Вдумливий, привітний, радий допомогти. Можливо, це було пов’язано з тим, що Кріс був бідним хлопцем з Арканзасу.

Самотнє існування Кріса в університеті продовжувалося до другого курсу, допоки він не познайомився з однією дівчиною на тимчасовій роботі в кампусі. Його витончені риси обличчя, м’яке каштанове волосся й міцна, мускулиста статура завжди привертали увагу.

Коли Кріс з дівчиною (також студенткою) поцілувалися – він одразу закохався. Дівчина сказала Крісові, що у неї є хлопець, але він вирішив, що це не має значення. Він хотів бути з нею й щоразу розшукував її. Коли Кріс не припинив цього робити, дівчина звинуватила його у переслідуванні й повідомила про нього їхньому спільному босові. Зрештою Кріс втратив роботу й отримав догану від керівництва університету. Він вирішив, що без роботи й дівчини у нього залишається лише один вихід – вчинити самогубство.

Кріс написав прощальний лист матері: «Ма, я одягнув чисту білизну». Узяв у когось ніж, прихопив програвач та старанно підібраний компакт-диск і пішов на поле біля університету. Були сутінки. План Кріса полягав у тому, щоб проковтнути пляшечку таблеток, перерізати вени й померти на заході сонця. Музика була важливою для Кріса, тому він ретельно вибрав пісню – «PDA» нью-йоркського гурту Interpol, котрий грає музику в стилі інді постпанк. «PDA» («Публічний вияв почуттів») – це ритмічна, важка пісня, слова якої нелегко зрозуміти. Остання строфа у неї така: «Спи цієї ночі, спи цієї ночі, спи цієї ночі, спи цієї ночі. Щось сказати, щось зробити, нічого не сказати, нічого не зробити».

Виявилося, що розквитатися із життям, перерізавши вени на полі, – не дуже ефективна стратегія. Через пів години кров на зап’ястях Кріса згорнулася, він сидів у темряві і спостерігав, як повз нього проходять люди. Юнак повернувся до кімнати у гуртожитку, змусив себе виблювати пігулки й зателефонував за номером 911. Приїхали парамедики й забрали Кріса до лікарні Стенфордського університету, де його поклали в психіатричне відділення.

Першим Кріса відвідав вітчим. Мати також планувала приїхати, але не змогла сісти в літак через непоборний страх польотів. Біологічний батько Кріса, з яким він бачився лише кілька разів на рік, також приїхав. Батько був приголомшений, побачивши червоні припухлі порізи на зап’ястях Крістофера.

Кріс лежав у психіатричному відділенні цілих два тижні. Тоді він відчув майже полегшення від того, що перебував у замкненому, контрольованому й передбачуваному середовищі. Представник Стенфордського університету прийшов відвідати Кріса й повідомив, що за подібних обставин він має взяти відпустку за станом здоров’я, під час якої повинен відновитися достатньо, щоб мати змогу повернутися до навчання за рішенням та на розсуд університету.

Кріс повернувся до Арканзасу, щоб жити разом з матір’ю й вітчимом. Улаштувався на роботу офіціантом. І відкрив для себе наркотики.

Восени 2007 року Кріс повернувся в Стенфорд. Перш ніж зареєструватися на осінній семестр, йому потрібно було зустрітися з керівником відділення психічного здоров’я студентів і деканом, щоб повідомити про свої успіхи та надати переконливі аргументи на користь поновлення в університеті.

Напередодні цієї зустрічі Кріс зупинився у дівчини, з якою познайомився свого часу в Стенфорді. Він не дуже добре її знав, але вона також була «проблемною». Тож йому було легше запитати її, чи можна залишитися на одну-дві ночі, поки він не владнає справи з університетом.

Перед зустріччю Кріс не спав цілу ніч, вживав кокаїн та читав книжку Фройда «Невпокій у культурі». Вранці він дійшов висновку, що у нього надто плутаються думки, щоб зустрічатися з керівниками університету. Того ж дня він полетів додому.

Протягом наступного року Кріс виконував різноманітну роботу для Арканзаського університету: копав землю, розкидав мульчу й косив траву на газонах у сорокаградусну спеку. Йому подобався фізичний аспект такої праці: рух тіла відволікав його від думок. Крісові доручили роботу арбориста, що здебільшого полягала у тому, щоб запихати стовбури й гілки дерев у подрібнювач деревини. На дозвіллі він писав музику, водночас вживаючи канабіс, котрий став для нього вкрай необхідним.

Кріс знову повернувся у Стенфорд наступної осені. Цього разу особисті зустрічі не були потрібні. Хлопець прийшов до гуртожитку, наче Джек Річер – із зубною щіткою у кишені й ноутбуком у руці. Він спав на матраці в одязі, без простирадла. Кріс вирішив, що має організувати власне життя, бо, на його думку, саме це потрібно було йому для досягнення успіху. Дотримуючись своїх нових поглядів, він змінив головний предмет – відтепер він вивчатиме хімію. Окрім того, Кріс присягнувся кинути курити канабіс, однак його рішучість протрималася лише три дні, після чого він знову почав щодня палити, ховаючись у своїй кімнаті й намагаючись робити це тоді, коли поряд не було сусіда, якого він запам’ятав просто як «якогось індуса».

Посеред семестру Кріс дійшов висновку, що оскільки більшу частину навчального часу він був під кайфом, то йому варто залишатися під кайфом й під час проміжних іспитів. Уже на другому питанні Кріс зрозумів, що не знає матеріалу й не може здати іспит. Він підвівся й пішов геть, дорогою викинувши тест у смітник. Наступного дня він летів на літаку додому.

Коли Кріс покинув Стенфорд утретє, це викликало у нього геть інші відчуття. Його охопила безнадія. Після повернення додому у нього не було жодних бажань, навіть продовжувати писати музику. На додаток до вживання канабісу Кріс почав багато пити. А потім уперше спробував опіоїди, що було легко зробити в Арканзасі у 2009 році, коли виробники й дистриб’ютори наводнили штат мільйонами таблеток знеболювальних опіоїдів. Того року на 100 мешканців штату припадало 116 виписаних лікарями рецептів на опіоїди.[88]

Як здавалося Крісові, під час приймання опіоїдів усе, чого він прагнув, зненацька виявлялося досяжним. Так, він відчував ейфорію, проте не це було головним. Найважливішим було те, що Кріс відчував зв’язок з іншими людьми. Він почав телефонувати родичам та знайомим і