Читати книгу - "Багряні ріки"

Зробивши кілька телефонних дзвінків, він нарешті з’єднався з 14-им піхотним полком, який розташовувався поблизу Ліона. У цьому полку проходили триденне медичне обстеження всі молоді призовники з департаменту Ізер. Після того як Ньєман назвався й пояснив причину свого дзвінка, його скерували до архівного відділу, де він попросив дістати особову справу юного Ремі Кайюа, якого в дев’яностих роках було визнано непридатним до військової служби.

Ньєман почув у слухавці приглушене клацання клавіатури, віддалені кроки, а потім шелест паперу. Він попросив архівіста:

— Прочитайте мені висновок.

— Я не впевнений, чи можу це зробити… Звідки я знаю, що ви справді комісар поліції?

Ньєман зітхнув.

— Зателефонуйте до жандармерії Ґернона. Запитайте капітана Барна й…

— Гаразд. Я прочитаю. — Архівіст погортав сторінки. — Я пропускаю подробиці, відповіді на тестові запитання й усяке таке. Отже, вашого Ремі Кайюа звільнено від військової служби за статтею П4 з діагнозом «гостра шизофренія». На берегах психіатр дописав рукою: «Потребує лікування», — і підкреслив ці слова. І ще додав: «Зв’язатися з медцентром у Ґерноні». Скидається на те, що цьому хлопчині бракувало не одної клепки, бо ж зазвичай…

— Там є прізвище лікаря?

— Звісно. Майор військово-медичної служби Іванс.

— Він ще працює у вас?

— Так. Він зараз нагорі.

— З’єднайте мене з ним.

— Я… Гаразд. Не кладіть слухавки.

У слухавці розляглась електронна мелодія, а потім пролунав низький, басовитий голос. Ньєман представився й пояснив, що йому треба. Лікар Іванс був налаштований недовірливо. Зрештою він запитав:

— Як прізвище призовника?

— Кайюа. Ремі Кайюа. Ви комісували його п’ять років тому за статтею П4. Гостра шизофренія. Ви часом не пригадуєте його? Я хотів би дізнатися, чи симулював він, на вашу думку, свою хворобу.

— Це конфіденційна інформація, — почувся заперечливий голос.

— Лікарю, труп Кайюа знайшли запхнутим в ущелину. Перетяте горло. Видлубані очі. Сліди численних тортур на тілі. Слідчий суддя Бернар Терпант викликав мене з Парижа, щоб розслідувати цю справу. Він може зв’язатися з вами й сам, але ми лише згаємо час. Чи ви пам’ятаєте…

— Пам’ятаю, — урвав його Іванс. — Психічно хворий. Жодних сумнівів.

Хоча Ньєман десь у глибині душі такого й чекав, відповідь лікаря заскочила його зненацька. Поліціянт перепитав:

— Він не симулював?

— Ні. Я щороку маю справу із симулянтами. Здорові мають куди більшу уяву, ніж ті, що хворі по-справжньому. Вони плетуть казна-що, вигадують якусь неймовірну маячню. Справжнього хворого легко пізнати. Він скутий своїм безумством. Воно точить, гризе його. Навіть божевілля має свою… раціональну логіку. Ремі Кайюа був хворий. Класичний випадок.

— Які були вияви його божевілля?

— Амбівалентність[32] мислення. Втрата контакту із зовнішнім світом. Мутизм[33]. Типові симптоми шизофренії.

— Лікарю, але ж ця людина працювала бібліотекарем у Ґернонському університеті. Він щодня контактував із сотнями студентів…

Іванс розсміявся.

— Божевілля — це хитра бестія, комісаре. Воно вміє ховатися перед чужими очима, прибирати невинного вигляду. Ви мали б це знати краще за мене.

— Але ж ви щойно мені сказали, що його безумство впадало вам у вічі.

— У мене великий досвід. Крім того, пізніше Кайюа міг навчитися себе контролювати.

— Чому ви дописали в його справі: «Потребує лікування»?

— Я порадив йому лікуватися. Це й усе.

— А ви, зі свого боку, зв’язалися з медцентром?

— Правду кажучи, я вже й не пригадую. Випадок був цікавий, але, здається, в лікарню я таки не повідомив. Знаєте, якби душевнохворий…

— «Цікавий»? Я добре вас почув?

Лікар засопів.

— Той чоловік жив у ізольованому світі, украй суворому світі, у якому його власна особистість розмножувалася. Серед інших людей він, певна річ, намагався вдавати певну гнучкість, але насправді він був буквально одержимий порядком, чіткістю. Кожне його почуття викристалізовувалося в конкретну форму, окрему особистість. Він був людина-армія. Просто таки… захопливий випадок.

— Він був небезпечний?

— Без сумніву.

— І ви його просто відпустили?

На якусь хвилю запала мовчанка, а потім комісар почув у слухавці:

— Знаєте, божевільні на свободі…

— Лікарю, — обірвав його Ньєман, стишивши голос, — цей чоловік був одружений.

— Що ж… мені дуже шкода його дружину.

Поліціянт поклав слухавку. Те, що він виявив, розширило перед ним обрії. І поглибило його тривогу.

Ньєман вирішив здійснити ще один візит.

— Ви мені збрехали!

Софі Кайюа спробувала зачинити двері, але комісар ліктем заблокував їх.

— Чому ви мені не сказали, що ваш чоловік був хворий?

— Хворий?

— Шизофренік. Лікар каже, його треба було тримати в божевільні.

— Мерзото!

Міцно стиснувши губи, вона знову шарпнула двері, але Ньєман без особливих труднощів завадив їй. Попри своє гладко зачісане волосся й розтягнутий светр, ця жінка здавалася йому вродливішою, ніж будь-коли.

— Невже ви не розумієте? — закричав він. — Ми шукаємо вбивцю. Ми шукаємо мотив убивства. Ремі Кайюа міг щось учинити, щось, що пояснювало б його жахливу смерть. Можливо, він сам уже навіть не пам’ятав про цей учинок. Я благаю вас… лише ви можете мені допомогти!

Софі Кайюа дивилася на нього широко розплющеними очима. Її вродливе обличчя зав’язалося у вузол тонких рис, що тріпотіли нервово; бездоганні брови застигли у дивовижному, зворушливому виразі.

— Ви збожеволіли.

— Я мушу знати його минуле…

— Ви збожеволіли.

Жінка тремтіла. Ньєман несамохіть опустив очі. Він скинув поглядом по її ключицях, що випинали під пуловером. Зауважив під шерстяною тканиною перекручену, наче висхлу, бретельку ліфчика. Раптом, мовби щось його підштовхнуло, комісар схопив жінку за руку й відкотив рукав. Мармурову шкіру передпліччя вкривали сині смуги.

— Він вас бив! — скрикнув Ньєман.

Комісар відірвав очі від синців і поглянув на Софі Кайюа.

— Він вас бив! Ваш чоловік був хворий на голову. Йому подобалося завдавати болю. Я в цьому певен. Він скоїв щось погане. Я переконаний, ви підозрюєте, що саме. Ви не сказали мені й десятої частини того, що знаєте!

Жінка плюнула йому в обличчя. Ньєман з несподіванки поточився назад.

Софі скористалася цим, щоб зачинити двері. Ньєман навалився на них знову, але всередині вже почулося клацання замків. Із сусідніх квартир стали визирати стривожені студенти. Поліціянт ударив ногою в одвірок і закричав:

— Я ще повернуся!

Відповіддю йому була тиша.

Гримнувши востаннє кулаком, Ньєман завмер на якусь мить, дослухаючись до глухого відлуння.

Із-за дверей, наче з глибокого підвалу, до нього крізь схлипування донісся жіночий голос: «Ви збожеволіли».

14

— Я хочу, щоб агент у цивільному ходив за нею по п’ятах. Викличте ще криміналістів із Ґренобля.

— Але… чому Софі Кайюа?

Ньєман поглянув на Барна. Вони були