Читати книгу - "Викрадач тіней"

— Але ж твоя мама вийшла заміж за пекаря.

— Моя мама мені повторює весь час, що все змінилося, хоча люди й не перестають їсти хліб.

— Приходь увечері до нас, Люку, ми їдемо завтра, і я хотів би…

— Не можу. Мені вставати о третій ночі, якщо я не висплюся, я не зможу працювати.

«Куди ти подівся, старий друзяко Люку, куди подівся твій колишній веселий сміх?»

— Ти відмовився від мерства?

— Треба хоча б мінімальну освіту, щоб пхатися в політику, — засміявся Люк.

Тіні наші падали на тротуар. Поки ми вчилися в школі, я пильнував, щоб, бува, не прихопити його тінь, а коли таке іноді ставалося, негайно повертав її хазяїнові.

Дитяча дружба — свята. Можливо, саме через це я зробив крок уперед, бо надто його любив, щоб удавати, ніби не почув того, чого він не хотів мені говорити.

Люк нічого не помітив. Але переді мною вже бігла не моя тінь, та як він міг про це знати? Тепер наші тіні були однакового розміру.

Я розстався з приятелем біля пекарні. Він знову мене обійняв і сказав, що радий був мене бачити. Ми мали б час від часу передзвонюватися.

Додому я приніс коробку тістечок, які Люк таки зміг упхнути мені. «На спогад про давні добрі часи», — сказав він, плескаючи мене по плечі.

* * *

За вечерею мама затіяла розмову з Софі. Через запитання, які вона їй ставила, мама хотіла розпитати про моє життя, вона в мене така сором’язлива!

Софі поцікавилась, яким я був у дитинстві. Дивно, коли про вас говорять у вашій присутності, та ще й удають, ніби вас не помічають, хоч ви тут, поруч із ними. Мама запевнила, що я був спокійним хлопчиком, але що вона знала про моє дитинство?! Вона трохи помовчала й сказала, що я її ніколи не розчаровував.

Мені подобаються зморшки, які з’явилися в неї навколо рота й очей. Я знаю, що вона їх ненавидить, а мені вони подобаються, бо я читаю на її обличчі наше з нею життя. Можливо, я приїхав сюди, скучивши не так за дитинством, як за мамою, нашими розмовами наодинці, нашими походами до супермаркету; вечерями вдвох, іноді й у цілковитій мовчанці, але ми тоді були такими близькими; ночами, коли вона приходила побажати мені на добраніч, лягала біля мене й гладила моє волосся.

Роки минають лише про людське око. Найпростіші миті запам’ятовуються назавжди.

Софі розповіла їй про смерть хлопчика, якого не зуміла врятувати, про те, як важко віддавати всю душу й не вміти побороти горе у випадку поразки.

Мама відповіла, що відмовитися лікувати в цьому випадку — ще страшніше. Деяким лікарям удавалося стати черствішими за інших, але вона клялася, що кожен з них так само важко переживав утрату пацієнта. Я навіть подумав, що, може, подався в медики, щоб вилікувати маму від ран, яких завдало їй життя.

Після вечері мама тихо пішла. Я повів Софі до саду позаду будинку. Ніч стояла тепла, Софі прихилилася до мого плеча й подякувала, що я хоч на кілька годин забрав її з лікарні. Я перепросив за мамине базікання й за те, що не вигадав більш інтимних вихідних.

— А що може бути інтимніше за це? Я тобі сотні разів розповідала про своє життя, сотні разів ти мене слухав, а про себе нічого не розповідав. Сьогодні ввечері я ніби трохи надолужила згаяне.

Зійшов місяць. Софі зауважила, що він повний.

Я звів голову й подивився на дах. Шифер блищав.

— Ходімо, — потягнув я її за руку, — тільки тихо.

Коли ми піднялися на горище, я сказав Софі пригнутися й пробратися між завалами. Коли ми дісталися слухового вікна, я її поцілував. Ми довго дослухалися до тиші, що огортала нас.

Зрештою Софі здолав сон. Зачиняючи ляду, вона мені сказала, що, якщо моє ліжко виявиться замалим, я можу прийти спати до неї.

* * *

У будинку все стихло. Я відкрив одну з картонних коробок і, порпаючись у дитячих скарбах, відчув щось дивне, ніби руки в мене зменшилися, ніби до мене повернувся давно забутий світ.

По підлозі горища ковзнули перші промені місяця.

Я випростався й ударився головою об балку, що повернуло мене до дійсності, але переді мною з’явилася тінь, яка витягувалася, тонка, ніби олівець. Вона залізла на валізу, мені здалося, ніби вона там усілася. Вона дивилася й чекала, щоб я заговорив перший.

Я не здавався.

— То ти все-таки приїхав, — мовила вона. — Я рада, що ти повернувся, ми чекали на тебе.

— Ви на мене чекали?

— Атож, ми знали, що рано чи пізно ти повернешся.

— Ще вчора я не знав, що буду тут сьогодні ввечері.

— Гадаєш, що ти тут випадково? Ми послали до тебе дівчинку, яка гралася в класики. Ти був потрібний нам.

— Хто ти?

— Мене обрали делегаткою. Навіть тепер, коли учні пороз’їжджалися, ми й далі спостерігаємо за вами, ми, тіні, старіємо не так швидко.

— Що вам від мене треба?

— Скільки разів він витягав тебе з пазурів Маркеса? Пригадуєш, як він розраджував твою самотність жартами й сміхом? Пригадуєш, як ви разом ішли зі школи, ті години, які ви проводили разом? Адже він був твоїм найкращим другом?

— Чому ти мені це кажеш?

— Одного вечора на цьому горищі ти розглядав фотографію, яку я тобі підкинула, і сказав: «Куди поділося все те кохання?». Тож тепер моя черга спитати в тебе: що ти зробив із тією дружбою?

— Ти Люкова тінь?

— Якщо ти зі мною за панібрата, отже, знаєш, кому я належу.

Місяць перемістився на правий край вікна. Я побачив, як тінь тихенько ковзнула з валізи на підлогу, обриси її стали розпливатися.

— Стривай, не тікай, що я маю робити?

— Допоможи йому змінити життя, візьми його з собою. Пригадай, з вас двох саме він мав учитися на лікаря. Ще не пізно, ніколи не пізно, якщо любиш, допоможи йому стати тим, ким він хотів. Ти це завжди знав. Шкода, але пора йти, у мене немає вибору. Бувай.

Місяць сховався за вікно, і тінь розтанула поміж двох картонних коробок.

Я зачинив ляду на горищі й пішов до Софі. Коли я примостився біля неї, вона притиснулася до мене й одразу заснула. А я ще довго вдивлявся в темряву.

Пішов дощ, і