Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Мені довелось брати паузу перед тим, як відповісти, бо слова буквально застрягли у горлі. Що йому сказати, щоб це прозвучало… принаймні нормально?

– Ні, – озвалась я, закидуючи голову назад в сподіванні хоч так перехопити краєчком ока його погляд. – Я думаю, що не настільки талановита акторка, аби так зіграти. Тож… Я не зображаю нічого, просто живу, як живу.

– Тож все по-справжньому, – було важко визначитись, чи стверджував це Свят, чи, навпаки, запитував у мене, але я судомно кивнула, намагаючись виразити свою згоду.

Я чекала, що він скаже щось ще, але ні – Свят банально не встиг. Стелла Давидівна дала про себе знати і нагадала нам, що це репетиція, а не просто місце, де можна з’ясовувати стосунки.

– Любаво, Святе! Голубки, досить воркувати. Другий раз гукаю, – суворо промовила вона. – Давайте, виходьте на центр і танцюйте!

Довелось коритися. Поки ми проходили повз решту пар, я встигла вловити краєм вуха:

– Скільки можна… Вона закохана в нього, як кішка, це хіба діло? Не випускний, а якась передача «як вийти заміж»…

– Ага, або як завагітніти на випускному…

В іншому випадку я б розчервонілась і взагалі втекла від таких розмов, тим паче, що була куди стриманішою щодо своїх симпатій, аніж більшість дівчат у нашому класі. Але зараз зупинилась і поцікавилась:

– Ви це говорите, бо хочете танцювати в центрі, бо самі відчуваєте цікавість до мого хлопця чи просто тому, що Настя звеліла отруту пускати?

Однокласниці підвели на мене вражені погляди. Ліза, що видала основну порцію отрути, закашлялась. Алла, та сама, що була сусідкою Свята, спробувала зобразити нерозуміння.

– Ти про що взагалі?

– Як це про що? Про те, що ти тільки-но говорила, – знизала плечима я.

– Я кажу що думаю! – вигукнула Алла. – І… Ніхто тут не повторював за Настею! Ми всі думаємо так, як вона, от!

– То не повторювали, чи так, як вона?

Алла не знайшла, що відповісти. Я ж відвернулась від неї і нарешті пройшла на своє місце, аби відпрацьовувати танець. Стелла Давидівна невдоволено кахикнула, явно виражаючи свою думку щодо наших сварок, і зазначила:

– Всім – і вас, дівчата, і тебе, Любаво, це теж стосується, – раджу під час танцю думати тільки про танець. Не про сварки, хлопців, Настю та решту дурні. Тому що будь-яка помилка – це не просто поганий кадр, це потенційна травма. А травма це небезпека. Ніхто ж з вас не хоче провалятись все літо в гіпсі або прокульгати, як-от Андрій? В університет на милицях теж ніхто не хоче, а це не найгірше, що може трапитись! Тож сконцентрувались і вперед…

– Але вона нас провокує! – Лізі не стало розуму втримати язик за зубами. – Ми просто відповідаємо! Це ж нормально!

– Ви не відповідаєте, ви підначуєте і першими починаєте конфлікт, – Стелла Давидівна була невблаганна. – І я більше не бажаю це слухати. Танцюємо!

Цього разу на мене дивилось стільки повних ненависті очей, що лишалось впасти і переламати ноги. Але, напевне, їм на зло, я змогла відтанцювати краще, аніж у всі попередні рази.

Коли Свят підхопив мене на руки у останній підтримці, якщо чесно, мені аж подих перехопило. Я вчепилась в його плечі, притиснулась до хлопця, не встигла навіть стримати скрик – а він вже закрутив мене, а тоді, обережно притримавши за талію, поставив на землю…

І поцілував.

Привселюдно.

А я не змогла зреагувати ніяк, крім як просто притиснутись до нього і відповісти на поцілунок. Дарма, що на нас дивились, це вийшло само собою.

Коли ми відсторонились один від одного, всі інші – окрім викладачки, звісно, – демонстративно відвернулись, ніби їм геть не цікаво.

– Що ж, танцювали ви чудово, – підсумувала Стелла Давидівна. – Можете бути вільними. Решта ще лишаються… Будемо відпрацювати деякі деталі. Ви ж завтра щоб зробили так само!.. І я про танець. Не про поцілунок.

– Так, ще не вистачало, щоб ви на камеру лизалися! – спробував хтось зіпсувати мій хороший настрій, але я успішно проігнорувала шпильку, пропустила її повз вуха.

– Поцілунку не буде, – запевнила я Стеллу Давидівну. – Завтра викладемось на повну. До побачення!

Вона махнула рукою, відпускаючи нас, і повернулась до решти випускників. Я ж взяла Свята за руку і потягнула його геть.

Та коли ми опинились за парканом, нарешті відділені від сторонніх поглядів, вивільнила руку і стривожено спитала:

– Святе… Нащо ти мене поцілував?