Читати книгу - "Дівчина, яку ми вбили"

Вона знову опустила погляд у записник, і я переконав себе в тому, що моя параноя повертається. Це просто дівчинка, яка хоче досягнути своєї мети. Мені просто знову ввижаються вороги та привиди, ось і все. Уникаючи паніки, я вирішив зайнятися спогляданням заходу сонця. Жовтогарячий м'яч опустився нижче даху сусідньої дев'ятиповерхівки, торкаючись довгими руками панельних стін та блискучих шибок. Тіні видовжувалися, гул дитячих голосів внизу на подвір'ї потроху стихав, а отже, зовсім скоро настануть сутінки.

І я подумав: «Здається, час завершувати сповідь».

Липень 2016 року

На березі Дністра запала мертва тиша. Вітер ущухнув після зливи й тепер не було чути ані шелесту листя, ані плюскоту води об каміння. Річка, мов сонна гадюка, неквапливо повзла своєю течією. Наш покинутий табір, до якого так несподівано прийшла смерть, мав вигляд постапокаліптичного притулку — один намет досі лежав під поваленим деревом, як і чорна купа блискучого металу — Маркове авто, а інший намет стояв пошарпаний, темний, мокрий й уже нікому не потрібний. Від колишнього вогнища, на якому ще кілька годин тому смажився шашлик, залишився лише холодний, залитий дощем попіл.

— Марку?

Його не було ніде видно. Я поволі обійшов невеликий периметр галявини, але не почув і не побачив жодного натяку на чиюсь присутність.

— Марко? Агов! — повторив голосніше, а тоді обійшов довкола поваленого дерева й ступив на путівець, яким ми сюди приїхали вчора.

Посвітив ліхтариком під ноги. Болото вже трохи починало висихати. Я помітив сліди, котрі ми залишили раніше, — три пари чоловічих ніг, які ходили хаотично туди-сюди. Тепер тут була ще одна вервиця глибоких кроків, що мали свіжіший вигляд. Марко звалив. Ось що я тоді подумав.

Для підтвердження здогадки я хутко крутнувся назад й повернувся до знівеченого позашляховика. Зазирнув на переднє сидіння. Телефона, який там підсихав після купання в багні, я не знайшов.

«Таки звалив, — подумав я. — Козел».

Кілька наступних хвилин витратив на аналіз свого становища. Я витягнув з уцілілого намету один каремат, який дивом не залило кров'ю, та всівся на ньому край берега. На сході починала з'являтися ледь-ледь вловима смужка світла, а зорі над головою поволі розчинялися. Я визначив для себе два сценарії.

Один варіант був цілком логічним і доцільним — спакувати в сумку свої речі і покинути все це пекло. Дістатися села та викликати поліцію. Гадаю, місцевий дільничний буде дещо шокований побаченим, але згодом йому на допомогу злетяться, мов мухи на мертвого пацюка, оперативники з районного управління та різні спеціалісти з кримінальної справи. Почнеться метушня, з'являться журналісти, збіжаться на видовище місцеві селяни…

Інший варіант відгонив божевіллям — підвестися, озброїтися чимось й повернутися на кладовище. З'ясувати, що трапилося з Павлом, та знайти виродка, який влаштував нам оце химерне пекло замість дружньої риболовлі. Вбити його, а тоді хай буде, що буде…

Тієї миті, коли мій внутрішній псих боровся зі здоровим глуздом, десь серед шаленого виру заплутаних думок почала зароджуватися одна здогадка. Неголосно, самими лише натяками, ледве-ледве добираючи потрібні слова. Але думка була важливою: «А що, як це не Святослав?»

Літо 1999 року

Здавалося, навіть природа вирішила вбратися в жалобу через дівчинку, яка загинула так рано. Після тижнів спеки саме в день похорону Ліди небо затягнуло свинцевими хмарами, ніби важким непроникним куполом, й до обіду почалася справжня злива. Температура повітря раптово знизилася, примусивши людей згадати про спортивні куртки та легкі джинсівки, скинути босоніжки, сандалі й перевзутися у кросівки.

Я вислизнув з дому і побіг до хлопців. Ми домовилися зустрітися в альтанці у дворі й піти всі разом попрощатися з Лідою. Після трагедії минуло якихось три дні, і ми ще не встигли до кінця зрозуміти, що накоїли. У той час поширення інформації відбувалося повільніше й іншим чином. Якби подібне трапилося сьогодні — всі соцмережі розривало б від щемливих та звинувачувальних постів. Тоді новини поширювалися зовсім іншим шляхом, а ми у свої п'ятнадцять-шістнадцять років не надто звертали увагу на газети та новини на радіо.

— А де всі решта? — спитав я, коли прибув на місце зустрічі.

В альтанці сиділо двоє — Влад та Святослав. Вони синхронно знизали плечима.

Ми зачекали на друзів, які так і не з'явилися, ще хвилин п'ятнадцять, а тоді пішли утрьох. Будинок Ліди був розташований у сусідньому дворі. Удома в неї, звісно, ми ніколи не бували, але знали, в якому під'їзді вона мешкає. За кілька хвилин, прибувши туди, ми зрозуміли — щось було не так.

— А де всі? — поцікавився Влад.

— Хто? — перепитав Святослав, в якого ще не помирали ні бабусі, ні дідусі, й він гадки не мав, що таке похорон.

— Ну, — почав я пояснювати. — Сусіди під будинком і родичі. З вінками поховальними, квітами…

Зараз під під'їздом не було видно нікого, окрім нас та дрібного сірого пса, який ховався від дощу під дашком. Високий кущ бузку затуляв своїм листям вікна, тож ми ніяк не могли роздивитися, чи є там хтось удома. Я стояв і пригадував той поцілунок у щоку. А потім здригнувся і приклав долоню до щоки, наче відчуваючи доторк теплих Лідиних вуст.

— Труна в квартирі, — сказав Влад. — Потім її мають винести у двір, поставити на табуретки, а священик співатиме псалми й зачитуватиме, з ким небіжчиця прощається…

— Ага, — додав я, тим часом намагаючись прогнати спогади.

Та тут було щось не так.

— Ходімо спитаємо, — запропонував Влад й пірнув у темне парадне.

Ми вирушили за ним, але трималися не так сміливо. Піднявшись на другий поверх, Влад натиснув на кнопку дзвінка. По той бік дверей почулося свистіння пташки. Тихо.

— Давай ще раз, — сказав я Владу і той послухався.

Знову мелодійно просвистіло, але нам не відчинили. Ми стояли, як три пеньки перед дверима, оббитими чорним дерматином. Парадне смерділо мокрим псом. Стіни були пофарбовані у синє блискучою масляною фарбою, яка вже густо лущилася, особливо там, куди діставали руки дітей. Влад потягнувся до дверного вічка й спробував зазирнути досередини.

— Напевне, — цього разу заговорив Святослав, — нікого немає вдома.

Аж тут ми таки почули шарудіння кроків і клацання замка. Щоправда, двері відчинилися не ті, перед якими ми стовбичили, а з сусідньої