Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Адам

­   Мені кінець. Я влип. Як би не намагався це заперечувати, боротися з самим собою і переконувати себе, що мені хочеться затягнути Камілу лише у ліжко – це не так. Бо навіщо тоді я витріщаюся на її плащ, який вона забула в таксі, уже хвилин десять? А ще хвилююся, як пройшла розмова з батьками після повернення, адже після короткого синопсису їх стосунків я й так зробив достатньо висновків – не дурень. Жалкую й досі, що не взяв у неї номер телефону, аби запитати.

    Якщо раніше думав, що вона егоїстка, розпещена таткова донька, якій кладуть світ до ніг -  то вчора зрозумів, що вона нічого не робить для себе. Живе штучним життям, не відчуваючи його на смак. Єдине місце, де вона справжня – верхи на коні або коли про це розповідає. У ці моменти її обличчя розслаблене і навіть з’являється посмішка, від якої мої нутрощі скручуються у вузол. Всередині горить нестримне бажання володіти нею. Повністю. Не лише тілом. Бажати, аби вона кричала, раділа, плакала, сміялася, дивувалася, захоплювалася. Щохвилини. Щомиті. Щоб розліталася на уламки, як вчора під моїми пальцями, які я щоразу збиратиму і знову повторювати усе по кругу. Я сходжу з розуму від дисонансу думок, які кружляють у моїй голові, наче мандрівник, котрий загубився у пустелі і кидається з одного боку в інший. Такого я не відчував навіть зі Златою, хоча був впевнений, що закоханий у неї до втрати пульсу і не житиму, якщо вона зникне з мого життя разом зі своїм сином, котрий навіть почав називати мене татом. Але так-сяк зміг, адже, як вияснилося, вчинки гучніші за слова – їй не потрібен був я і спільна дитина, лише стабільність, яка для неї вимірювалася кількістю нулів. Не хочу напоротися на ті ж граблі. Це останнє, що мені потрібно… Але я й сам не відчуваю себе живим уже давно, лише адреналін був здатен розбурхати кров. До зустрічі з Камілою. Навіть собі пояснити не можу, чим вона зачепила. Мені без упину хочеться провокувати її на емоції. Змушувати червоніти та нітитися під моїм поглядом, спостерігаючи, як стискаються пухкі губки, аби з них не вилітали слова, які вона хоче сказати. Та я нестерпно хотів би почути кожен звук. Увесь тиждень війни з моїм самоконтролем вчора був з тріском програний.

   Сьогодні субота. Тому Камі має бути на іподромі, де я відпрацьовую сьогодні чотири години, як законослухняний хлопчик. Не впевнений, що зможу стриматися, аби не затягнути її у найближчу скирту сіна, щоб вгамувати звіриний голод, який вчора лише посилив, відчуваючи, як вона кінчає на моїх пальцях. Хоча, мені знесло дах ще під час поцілунку, навіть хочеться погладити себе по голові, бо зміг таки знайти сили та витримку не взяти її під тим парканом, до якого її притис. Хто молодець? Я, звісно. Намагався позбутися збудження самотужки, але повністю зняти напругу власноруч таки не вдалося. Двічі не вдалося. Вчора, коли повернувся додому, тримаючи в руках її плащ і вдихаючи його запах, ніби  довбаний фетишист, і пів години тому у душі.

   Від оди самому собі відволікає телефон. Олег.

- Слухаю, - відповідаю практично відразу.

- Привіт. Зайнятий?

- До другої години вільний. Але дивлячись для чого, - відсторонюю телефон, аби поглянути, котра зараз  година. Дев'ята ранку. - Для створення великого серця у техніці пап'є-маше і тому подібного точно зайнятий.

- Хто б сумнівався, - бухтить. - Ми готуємося до переїзду. Зможеш допомогти розібрати меблі? Олеся рветься викручувати усі шурупи швидше за шуруповерт, тому потрібна хоча б ілюзія допомоги. Це не займе надто багато часу. 

- Допоможу, - відповідаю впевнено, хоч і ніколи цього не робив.  Та лишатися зараз сам на сам зі своїми хтивими думками точно не хочу.

   Кидаю погляд на світлий плащ, який висить серед моїх темних курток у передпокої ніби знамено, та вирішую лишити його тут, аби був привід затягнути Клементинку до своєї квартири. Одягаю сірий спортивний костюм, на якому не буде помітно пилу, та їду за давно відомим маршрутом.

***

- Як справи на фермі? – заводить розмову Олег.

- Це не ферма, - заперечую, відкручуючи чергове кріплення від шафи шестигранником. – Думав, що буде гірше. Та вся моя робота полягає у тому, щоб носити коням сіно, воду чи корм після тренувань з жокеями. Вони не клюють мозок, лише вдячно пирхають.

- Хто саме? Коні чи жокеї?

- Коні. З жокеями складніше, - мимоволі з грудей виривається важкий видих.

- З усіма чи конкретним?

- Конкретною, - уточнюю. – Я неправильно на неї реагую. Все ускладнює той факт, що ми тепер ще й в одній групі.

- Неправильно – це як? – відкладає інструмент та переводить погляд на мене.

- Мені дах зносить, - зізнаюся. – А це мені зовсім не потрібно.

- А ще мене тюхтієм називав, - хмикає. – Не будь дурнем, Адаме. Якщо це взаємно – дій. Не втрачай часу, як я.

- Досить вже цих дівчачих розмов. Зараз нам Леська принесе по келиху просеко з фруктовою нарізкою для продовження, а тоді почнемо плести один одному коси і говорити про спонжі і тампони під "Секс у великому місті"? Сам розберуся, - краще завершити цю розмову. - Поради мені не потрібні.

- А як же, - фиркає та повертається до роботи. Мовчки роблю те ж саме.

- Тату, тату! – до кімнати вривається Ніка з переляканим обличчям. – Там мама… - вказує у сторону кухні. Олег вмить зривається з місця, я слідом.

   Саша, зігнувшись навпіл, тримається однією рукою за стіл, іншою – за низ живота.

- Що трапилося, люба? – стривожено запитує Олег.

- Щось не так, - відповідає тремтячим голосом, - з ним щось не так…

   На внутрішній стороні ноги помічаю кров, від чого у самого все холоне всередині.

- Олеже, вези її до лікарні.

- Я зараз викличу швидку. Олесю, не хвилюйся, з ними усе буде добре, чуєш? - підхоплює її на руки та несе у сторону вітальні.

- Ти швидше довезеш її сам. Тільки візьми себе в руки, - намагаюся говорити спокійно.

   Олег киває та ставить дружину на ноги.