Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ще чотири години в підземеллях — і геть спітнілий ти виходиш на холодну вулицю. Там світять ліхтарі — дивним фіолетуватим сяйвом паризьких ліхтарів, — а за річкою Ейфелева вежа виблискує від низу до верху зигзагоподібними рекламними конструкціями, неначе велетенськими вогняними зміями. Плавно й тихо котяться потоки машин, жінки, виглядаючи вишукано в тьмяному світлі, прогулюються вперед-назад галереями. Часом одна з них кидала погляд на Бориса чи на мене, але, помітивши наш засмальцьований одяг, швидко відводила очі. Далі ти знов б'єшся за своє місце в метро й дістаєшся додому о десятій. Зазвичай з десятої до півночі я сидів у маленькому бістро на нашій вулиці — напівпідвальному приміщенні, куди вчащали арабські землекопи. Через постійні бійки це було неприємне місце — іноді я навіть бачив, як вони кидалися пляшками, одного разу зі страхітливими наслідками, — але зазвичай араби билися між собою і християн не чіпали. Арабський напій «ракі» був дуже дешевим, і бістро працювало цілодобово, оскільки араби — щасливі люди — мали силу працювати весь день і пити всю ніч.
Це було типове життя плонжера, і на той час воно зовсім не здавалося мені поганим. У мене не було відчуття злиденності, оскільки навіть після виплати оренди й витрат на тютюн, дорогу та їжу в неділю я все ще мав по чотири франки щодня на випивку, а чотири франки — це ціле багатство. У цьому було — хоча це й складно передати словами — певне обважніле задоволення життям, що стало таким простим, задоволення, яке міг би відчувати добре нагодований звір. Адже немає нічого простішого за життя плонжера. Він живе в ритмі між роботою й сном, без часу на думки, заледве свідомий існування довколишнього світу. Його Париж стиснувся до готелю, метро, кількох бістро та його ліжка. Якщо він кудись і вибирається, то лише на кілька вулиць далі, щоб якась дівчина з обслуги посиділа в нього на колінах, поглинаючи устриці й пиво. У вихідний він залишається в ліжку до обіду, одягає чисту сорочку, грає в кості на випивку, а потім знов повертається в ліжко. Для нього ніщо не є реальним, крім boulot, випивки та сну, і серед цього найважливішим є сон.
Однієї ночі перед світанком під моїм вікном сталося вбивство. Мене розбудив несамовитий галас, і, підійшовши до вікна, я побачив чоловіка, що лежав розпластаний на бруківці. Я бачив трьох убивць, що втікали вулицею. Кілька пожильців спустилися вниз і переконалися, що чоловік справді мертвий — його череп проломили шматком свинцевої труби. Я пам'ятаю колір його крові, дивно багряний, як вино, і коли я повертався додому наступного вечора, вона все ще залишалася на бруківці. Розповідали, що школярі прибігали бозна-звідки, щоб на неї подивитися. Але коли я про це згадую, що мене вражає, то це факт, що через три хвилини після вбивства я вже знову заснув. І такими були більшість людей на нашій вулиці. Ми переконалися, що чоловікові вже не допомогти, й одразу пішли спати. Ми були робочим людом, тож який сенс марнувати сон через убивство?
Робота в готелі навчила мене по-справжньому цінувати сон, так само як голод відкрив мені справжню цінність їжі. Сон перестав бути суто фізіологічною необхідністю, він став чимось звабливим, радше спокусою, ніж відпочинком. У мене більше не було проблем з клопами. Маріо підказав мені надійний засіб їх спекатися — густо насипати на постіль перець. Через нього я чхав, але для клопів він був просто нестерпний, і вони емігрували до інших кімнат.
Розділ 17
Маючи тридцять франків на тиждень на випивку, я міг брати участь у соціальному житті кварталу. У нас були веселі суботні вечори у маленькому бістро під «Отель де Труа Муано».
У кімнату з цегляною підлогою п'ятнадцять на п'ятнадцять футів набивалося до двадцяти людей, що товклися у густій завісі диму. Шум був оглушливим, оскільки всі розмовляли на повний голос або співали. Іноді це був просто безладний гомін голосів, іноді хором співали «Марсельєзу», «Інтернаціонал», «Мадлен» чи «Про полуницю й малину». Азая, дебела, недоладна сільська дівчина, що працювала на склофабриці по чотирнадцять годин на день, співала про те, що «Elle a perdu son pantalon, tout en dansant le Charleston[142]». Її подруга Марінет, худа, смаглява й норовлива корсиканка, стискала свої коліна й танцювала «danse du ventre[143]». Старі Руж'є тинялися туди-сюди, випрошуючи чарчину й намагаюсь розповісти довгу заплутану історію про те, як хтось не заплатив їм за ночівлю. Р., блідий і мовчазний, сидів у своєму кутку, тихо впиваючись. П'яний Шарлі не то танцював, не то просто хитався, тримаючи в товстій руці склянку паленого абсенту, щипаючи жіночі груди й декламуючи вірші. Люд грав у дротики й кості на випивку. Іспанець Мануель затягував дівчат до бару й трусив коробкою з кістьми об їхні животи на удачу. Мадам Ф. стояла за стійкою бару, швидко розливаючи олив'яним кухлем вино по chopines[144], завжди тримаючи напоготові кухонний рушник, бо всі чоловіки в кімнаті постійно її домагалися. Двоє дітей, байстрюки великого Луї-муляра, сиділи в кутку, випиваючи одну на двох склянку сиропу. Усі були щасливі, цілковито впевнені, що світ — чудове місце, а вони — непересічне людське товариство.
Увесь цей час шум не стихав. Тоді близько півночі лунав гучний крик «Citoyens[145]!» і гуркіт від падіння стільця. Білявий робітник з червоним обличчям зводився на ноги й гупав пляшкою по столу. Співи припинялися, усі довкола перешіптувалися: «Цитьте! Фюре починає!» Цей Фюре був дивним чоловіком. Каменяр із Лімузена[146], він старанно працював весь тиждень, а по суботах напивався ледь не до білої гарячки. Він втратив пам'ять і не міг пригадати нічого, що трапилося до війни, і якби ним не опікувалася мадам Ф., то давно б пропав через пияцтво. Суботнього вечора вона просила когось «знайти Фюре до того, як він розтринькає зарплату», а коли його приводили, забирала в нього більшу частину грошей, залишаючи лише на один раз добряче налигатися. Якось він утік і тинявся напідпитку площею Монж, де його збив автомобіль, серйозно покалічивши.
Дивовижним у Фюре було те, що тверезим він був комуністом, а напідпитку ставав войовничим патріотом. Вечір Фюре починав з твердими комуністичними переконаннями, але після чотирьох-п'яти літрів вина перетворювався на нестримного шовініста, викриваючи шпигунів, задираючись на бійку з іноземцями
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У злиднях Парижа і Лондона», після закриття браузера.