Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Давно мені так погано не було. Та й хворію я рідко… Та якщо вже косить мене застуда, то три дні щонайменше я наче риба, яку викинуло на берег. Б'юсь в контузіях і задихаюсь від нестачі повітря. 

На кухні нікого немає, тому є надія, що Воронов кудись поїхав. Не хочу, щоб він бачив мене такою розбитою. Взагалі не люблю почуватись безпорадною. 

Випивши води, намагаюсь знайти ліки. Перериваю всі шухляди, але нічого не знаходжу. Це неабияк дратує, тому гримаю останньою дверкою з усієї можливої сили.

— Вирішила зламати мені меблі? — чую за спиною голос Даміра і різко піднімаю голову. Через те, що роблю це швидко, перед очима все пливе, тому доводиться схопитися за стільницю. 

— Ти мене налякав! — бурчу і намагаюсь його обійти, але несподівано Дамір хапає мене за руку вище ліктя. Похмуро розглядає, а я згадую, що вигляд у мене просто жахливий. 

— Що з тобою? — питає холодно. Не розумію, чому злиться. Хіба я винна, що захворіла? 

— Голова болить, — бурчу і намагаюсь руку забрати, але нічого не виходить. Дамір тримає міцно. — Відпусти!

— Не виспалась? Чому така зла? — питає, а я здивовано на нього витріщаюся. Кілька разів очима кліпаю і не можу второпати, чого це Дамір вирішив зі мною поговорити. 

— Сказала ж, голова болить! — випалюю і таки висмикую свою кінцівку. Хочу з високо піднятою головою залишити кухню, але роблю тільки крок і перед очима знову все пливе. 

Розумію, що цього разу таки розіб'ю собі носа, але зовсім не очікую, що Дамір підхопить мене на руки. Всього частка секунди, світ перевертається — і я бачу його очі навпроти своїх. 

— Краще не виривайся, а то впущу і розіб'єш собі голову, — заявляє, не зводячи з мене погляду. 

А я… і не думала… Просто у нього на руках значно краще, як на своїх двох, які чомусь не хочуть мене тримати. 

Мабуть, Дамір розуміє, що вириватись я не буду, і впевнено несе мене на другий поверх. Маю визнати, що виходить у нього чудово. Навіть не задихається жодного разу. Штовхає ногою двері і заносить мене у кімнату. Доволі обережно кладе на ліжко, а я не можу повірити, що це той Дамір, якого я трохи знаю. 

— Я викличу лікаря. Не роби дурниць, — говорить і дістає з кишені телефон. 

— Чому ти постійно говориш про це? Я не збираюся нічого робити… — бурчу ображено. Мабуть, це температура так на мене діє, тому що в нормальному стані я точно не вела б з цим чоловіком діалог. 

— Тому що у мене таке враження складається, що у твоїй голові ціла купа божевільних ідей, — говорить стримано і йде на балкон, щоб поговорити. 

Двері зачиняє, тому я не чую, про що він говорить. Хочу дочекатись на його повернення, але, вмостившись під ковдрою, очі знову заплющуються. Вже на межі сну та реальності відчуваю, як чиясь холодна рука торкається мого чола. Так приємно стає, що муркотіти хочеться. 

Мабуть, так і роблю… Не пам'ятаю точно… а тоді остаточно засинаю. 

Прокидаюсь тільки наступного дня. За вікном високо світить сонце, а я нічого не розумію. Голова все ще трохи болить, але загалом мені значно краще. 

Встигаю тільки сісти, коли в кімнату заходить покоївка з тацею у руках. Ставить її на стіл і, побажавши мені смачного, залишає мене саму. 

Їсти не хочу, тому що в горлі дере, але розумію, що морити себе голодом — не варіант. 

Повільно встаю на ноги і намагаюсь пригладити волосся. Йду до столу і сідаю в крісло. Суп смачно пахне, але чи зможу з'їсти хоча б одну ложку — не впевнена.

В момент, коли набираю на ложку трохи бульйону, двері в кімнату знову відчиняються, і на порозі з'являється Дамір. Він не зводить з мене погляду, а я… забуваю, що збиралася робити. 

Сьогодні він виглядає трохи інакше. На заміну темним речам прийшла біла футболка і світлі джинси. Як ідіотка витріщаюся на біцепси чоловіка і на пов'язку, що приховує його рану. Дивно, що я зовсім про неї забула… 

— Як самопочуття? — питає, сівши в крісло навпроти мене. 

— Чудово, — бурчу і повертаю ложку в тарілку. Невже Воронов думає, що я буду їсти, коли він не зводить з мене погляду? 

— Чому не їси? Не смачно? — питає стримано.

— Ти мені заважаєш! — бурчу. — Боюсь, що подавлюсь. 

— Тоді я допоможу, — заявляє і сам бере ложку в руку. Як заворожена, спостерігаю за тим, як Дамір зачерпає бульйон і підносить до моїх губ. — Відкривай рот, Аліно. Я ж можу і силою влити у тебе вміст цієї тарілки.

Може… Навіть не сумніваюсь у цьому. Саме тому вирішую не ризикувати і повільно відкриваю рота. Ложка потрапляє всередину — і моє серце падає в п'яти. Мабуть, я досі сплю!

Дамір Воронов годує мене з ложечки!