Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

годинника й завжди надто старанно одягався — як джентльмен, щоб видаватися таким. Та його не можна назвати дурним — він був нероба і мав здібності до тих штучок, з котрих немає ніякої користи. Це були своєрідні фокуси: наприклад, робив феєрверк із п’ятнадцяти сірників, котрі запалювалися один за одним, або вирізав з банана кілька ляльок, що ніби танцювали. Його звали Ізидор Смайз, і я ніби зараз бачу його темне обличчя, так ніби він підходить до стійки й робить кенгуру з п’яти сигар.

Інший був мовчазніший і звичайніший за Смайза, та чомусь лякав мене більше, ніж він. Цей був дуже високий, худий і світловолосий, мав високе перенісся, його навіть можна було б назвати гарним, якби не був схожий на примару: у нього була настільки жахлива косоокість, що подібної я ніколи ані не бачила, ані навіть не чула про таку. Коли дивився просто на вас, то ви ніколи не знали, куди він насправді дивиться й що бачить. Ця потворність озлобила бідного хлопця. На відміну від Смайза, котрий завжди був готовий до своїх мавпячих фокусів, Джеймс Велкін (а так звали цього косоокого дивака) лише попивав біля нашої барної стійки й прогулювався по пласкій сірій околиці. Я думаю, Смайз теж трохи переймався своїм низьким зростом, хоча він тримався краще. І от якось вони обоє мене здивували й навіть злякали — того самого тижня обоє попросили моєї руки.

Тепер я розумію, що тоді зробила дурницю. Та опісля ці химери були ніби моїми друзями, і я боялася, щоб вони не подумали, що відмовляю їм через їхню жахливу потворність. І тоді я, щоб замилити їм очі, сказала, що ніколи не вийду заміж за когось, хто неспроможний самостійно пробити собі дорогу в житті. Я сказала, що це мій принцип і я не можу жити за гроші, котрі хтось отримав у спадок. Через два дні після того, як я сказала все це, маючи найкращі наміри, почалися неприємності. Спочатку я довідалася, що вони обоє вирушили шукати щастя, ніби в якійсь дурній казочці.

І от з того часу я ніколи не бачила нікого з них. Але отримала два листи від малого Смайза, і вони були хвилюючі.

— А про іншого ви щось чули? — запитав Енґус.

— Ні, він ніколи не писав, — відповіла дівчина, трохи засумнівавшись, — у першому листі Смайз лише писав, що він пішки вирушив з Велкіном до Лондона, та Велкін був добрим ходаком і малий Смайз ніяк не встигав за ним, тому вирішив відпочити біля дороги. На щастя, його підібрали мандрівні артисти й частково тому, що був карликом, частково тому, що справді був нещасний і малий, доволі швидко залучили до своєї справи. Його взяли в «Акваріум» показувати якісь фокуси, не пам’ятаю, які саме. Ось це було в першому листі. Його другий лист був ще більш приголомшливий. Я отримала його минулого тижня.

Чоловік на ім’я Енґус допив свою каву й уважно подивився на дівчину своїми м’якими й терпеливими очима. Її вуста спромоглися на спробу посмішки, і вона продовжила:

— Думаю, ви бачили рекламні вивіски про «Безмовну прислугу Смайза»? Якщо ні, то ви — єдина особа, котра цього не бачила. Я не надто багато про це знаю, це якісь механізми, котрі виконують усяку домашню роботу. Знаєте, щось типу: «Натисніть на кнопку — і ось вам непитущий дворецький», «Покрутіть ручку — і маєте десять благочестивих покоївок». Ви мусили бачити цю рекламу. Отож якими б ці механізми не були, та це справжній горщик з грішми і всім цим керує малий шибеник, котрого я знала в Ландбері. Мені, звичайно, приємно, що бідний малий врешті став на ноги, та правда така, що я страшенно боюся: ану ж він з’явиться сюди в будь-яку хвилину й скаже, що пробив собі дорогу в світі, і так воно й є.

— А що ж той інший? — запитав Енґус з упертою терпеливістю.

Лавра Хоуп несподівано піднялася.

— Мій друже, — сказала вона. — Мені видається, що ви — чаклун. Так, ви абсолютно маєте рацію. Від іншого я не отримувала ані рядка, і я й гадки не маю, чи він живий, чи мертвий і де він узагалі. Та саме через нього мене охоплює страх. Саме він постійно переслідує мене. Саме він доводить мене до божевілля. Мені навіть здається, що я вже збожеволіла: інколи відчуваю його присутність там, де його просто не може бути, і чую його голос, хоча він не може зі мною розмовляти.

— Гаразд, люба, — весело відізвався молодий чоловік, — навіть якщо в ньому перебуває сам сатана, він — бита карта, тому що ви про нього розповіли. Божеволіють лише самотні, старі панни. А коли вам видавалося, що ви відчуваєте присутність і чуєте голос вашого косоокого приятеля?

— Я чула сміх Джеймса Велкіна настільки ж виразно, наскільки чую вас, — переконливо відповіла дівчина. — У той час поруч нікого не було, я стояла на розі, ззовні кондитерської, і водночас могла бачити обидві вулиці. Я вже й забула, як він сміється, хоча його сміх настільки ж химерний, як і його косоокість. Я не згадувала про нього майже рік. І це свята правда, що не минуло й кількох секунд, як отримала перший лист від його суперника.

— А може, вам удалося витягнути з цієї примари бодай якийсь звук? — зацікавлено запитав Енґус.

Лавра раптом здригнулася, але відповіла спокійно:

— Так. Як тільки дочитала другий лист від Ізидора Смайза, де він сповіщав про свої успіхи. Відразу після цього я почула, як Велкін сказав: «Однак він ніколи не отримає вас». Промовив це настільки чітко, ніби був у цій кімнаті. Це просто жах. Я, напевно, вже збожеволіла.

— Якби ви й справді збожеволіли, — сказав молодий чоловік, — ви б думали, що ви цілком нормальна. Зрештою, в історії про цього невидимого джентльмена й справді є щось трохи химерне. Але одна голова — добре, а дві — краще. З огляду на вашу скромність я не згадуватиму про інші частини тіла. Якщо ви дозволите мені, здоровому практичному чоловікові, знову принести з вітрини весільний торт…

Він ще говорив, а в цей момент з вулиці почулося вищання гальм авта, що мчало на диявольській швидкості. Через мить малий чоловічок у блискучому циліндрі вже був на порозі.

Енґус, котрий до цих пір тримався доволі весело й просто, аби не псувати власні нерви, занепокоївся через цей раптовий скрип і вийшов із внутрішньої кімнати назустріч новому відвідувачеві. Вистачило погляду, щоб підтвердилися найжахливіші здогадки